Читать онлайн книгу "Богдан Хмельницький. Легенда і людина"

Богдан Хмельницький. Легенда i людина
Петро Михайлович Кралюк


Петро Кралюк (нар.1958 р.) – доктор фiлософських наук, професор, перший проректор Нацiонального унiверситету «Острозька академiя». Є автором численних робiт з iсторii культури Украiни, зокрема ii фiлософськоi думки. Створив власну концепцiю iсторii фiлософii Украiни, яка рiзниться вiд загальноприйнятоi. Вiдомий також своею iсторичною публiцистикою на шпальтах газет «День», «Дзеркало тижня» та сайтi радiо «Свобода». Його перу належить низка книг («Шестиднев», «Лицар i смерть», «Дiоптра», «Вiднайдення раю», «Козацька мiфологiя Украiни: творцi та епiгони»), де вiн подае дещо незвичний погляд на роль елiтарних верств та козацтва в iсторii Украiни. У цiй книзi йдеться про гетьмана Богдана-Зiновiя Хмельницького. Але це не е традицiйна бiографiя. Автор у першiй частинi говорить про те, як образ цього козацького ватажка трактувався в украiнськiй, польськiй, росiйськiй, еврейськiй, турецькiй i татарськiй культурах. Показано, як вiдбувалася мiфологiзацiя цього iсторичного дiяча. Друга частина книги – спроба подати немiфологiзовану бiографiю Хмельницького, вiдобразити його дiяльнiсть як у широкому геополiтичному контекстi, так i в контекстi подiй на украiнських землях першоi половини й середини XVII ст. Також розглядаеться питання про те, якi реальнi наслiдки мала Хмельниччина для украiнських земель i для Європи загалом.





Петро Михайлович Кралюк

Богдан Хмельницький: легенда i людина





Вступ


Бiлих i пухнастих героiв не бувае. Зокрема – нацiональних.

Історичний дiяч, котрий отримав статус героя нацiонального, як правило, визволяе свiй народ, веде його вiд перемоги до перемоги, водночас поборюючи ворогiв. Принаймнi саме таким вiн постае в нацiональнiй мiфологii.

Але ж вороги – теж люди. І мають думку свою. І, звiсно, ця думка не буде позитивною щодо чужого нацiонального героя, який iх поборював. Радше, навпаки.

Окрiм того, щоб дiячу стати нацiональним героем, необхiдно змобiлiзувати маси на певний чин. А це рiч складна. Не всi «своi» хочуть цiеi мобiлiзацii – з рiзних причин. Хтось не проти сам посiсти мiсце провiдника нацii. Тобто iснуе внутрiшня конкуренцiя. Й часто вона дуже жорстка. Хтось не бачить сенсу в дiях нацiонального героя, поступаючи за принципом «моя хата з краю». А хтось просто лiнуеться. Люди ж е рiзнi.

І ту рiзноту нацiональному лiдеру треба звести в одно. Нелегка то справа. Когось зi «своiх» треба й через колiно ламати. А когось i на той свiт спроваджувати.

Нацii без кровi не будуються. А нацiональнi героi – не люди в бiлих рукавичках. І на руках iхнiх, як правило, вистачае кровi – не лише чужоi, а й кровi «своiх». Здiйснювати виправдання дiянь нацiонального героя чи, навпаки, його осуд е справою малопожиточною. Герой, опинившись у певних обставинах, будучи винесеним на «вершину iсторii», значною мiрою залежить вiд цих обставин.






Богдан Хмельницький



Інше питання, чому вiн опинився на цiй «вершинi» – чи хотiв цього, чи так склалося. Найчастiше – i хотiв, i склалося. Хтось здатний реалiзувати свiй iсторичний шанс, хтось – нi. Той, хто став нацiональним героем, звiсно, свiй шанс реалiзував. І вже через те заслуговуе на увагу й… повагу.

Будучи на «вершинi iсторii», герой все ж мусить дiяти в певних межах. Як вiн використовуе цi межi – залежить вiд нього. Тут спрацьовують рiзнi чинники – походження героя, його родовi й клановi зв’язки, освiта й виховання, рiвень культури, оточення, тобто коло друзiв, соратникiв, знайомих. Певну роль вiдiграють i особистi якостi, пов’язанi з психологiчними особливостями людини.

Якщо й аналiзувати дiяння нацiонального героя, то хiба що в межах можливого. Звiсно, можна розмiрковувати на тему, що герой мiг би поступити не так, як вiн поступив. І тодi б… Але це вже альтернативна iсторiя.

Однак певний сенс у таких розмiрковуваннях е. Вони допомагають зрозумiти, де нашi предки допустили помилки i як можна було б iх уникнути. Принаймнi такий аналiз допомiг би не допускати помилок минулого сьогоднi. Водночас розгляд позитивних сторiн у дiяннях нацiональних героiв мiг би слугувати для нас прикладом i дороговказом.

Коли маемо вiдносно незаангажований аналiз дiянь предкiв-героiв, тодi й можемо вести мову про iсторiю не як про iнструмент державноi пропаганди (чим найчастiше вона i е!), а як про навчительку життя.

Є ще питання, як оцiнювати дii нацiонального героя з позицii довготривалоi iсторичноi перспективи. Що дали вони народовi? Куди його повели? Яке мiсце завдяки цим дiянням, змiг посiсти народ серед iнших народiв? Чи змiг стати на шлях розвитку? Чи, навпаки, деградував.

Треба враховувати й те, що зi змiною поколiнь змiнюеться бачення людей, у т. ч. й iсторичного минулого. Те, що вчора видавалося добром, сьогоднi не обов’язково таким е.

У шерензi украiнських нацiональних героiв (принаймнi на день сьогоднiшнiй) Богдан Хмельницький займае якщо не перше, то одне з перших мiсць. Його iм’я обросло численними легендами. Інодi навiть важко сказати, де тут закiнчуеться правда й починаеться вигадка.



Про Хмельницького багато написано – i творiв художнiх, i наукових. Це й твори «давнi», з XVII–XVIII ст., про якi переважно знають хiба що фаховi iсторики й лiтературознавцi, й твори бiльш сучаснi, вiдомi вiдносно широкому загалу.


Якщо вести мову про украiнську лiтературу, то на увагу, безперечно, заслуговуе монографiя Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький»[1 - Монографiя Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький» за життя автора видавалася чотири рази. У 1857 р. вона почала друкуватися в часописi «Отечественные записки». У 1859 р. вийшла окремою книгою в двох томах. Трете видання (вже в трьох томах) побачило свiт у 1870 р. Останне, четверте, видання вийшло в 1884 р.] – твiр, який балансуе мiж текстом художнiм та науковим. Це була чи не найкраща розвiдка цього автора, яка справила помiтний вплив на творення позитивного образу Хмельницького в очах украiнофiлiв другоi половини ХІХ – початку ХХ ст. Книга перевидавалася й у порiвняно недавнi часи – i в Украiнi, i в Росii. Отже, й далi продовжуе справляти свiй вплив.

Михайло Грушевський присвятив особi й дiянням Хмельницького другу частину VIII i увесь IX том своеi знаменитоi «Історii Украiни-Руси».[2 - Див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8; К., 1996. – Т. 9, кн. 1; К., 1997. – Т. 9, кн. 2.] Нi одному украiнському дiячу вiн не придiлив так багато уваги в своему гранд-наративi, як «батьковi Хмелевi». Історик вважав (i не безпiдставно), що Хмельниччина помiтно вплинула на розвиток Украiни, змiнила ii iсторiю.

В украiнськiй iсторiографii iснуе чимало розвiдок, якi розповiдають про дiяння Хмельницького або мають стосунок до цiеi теми. Те саме можна сказати про iсторiографiю польську й росiйську. Є вiдповiднi роботи i в iсторiографiях захiдноевропейських, зокрема нiмецькiй та французькiй. Особливо в останнiй повезло Хмельницькому. Навiть вiдомий французький письменник ХІХ ст. Проспер Мерiме присвятив Хмельницькому цiлу книгу.[3 - Див.: Мерiме П. Богдан Хмельницький / пер. з франц: С. Буда, Я. Кравець та iн.; передмова та примiтки: Н. М. Горяча; коментарi: Є. В. Вдовиченко; iлюстрацii: Б. П. Бублик. – Харкiв, 2004.] Ця праця спершу публiкувалася в науковому часописi «Журналь де Саван» (№ 5–8 за 1863 рiк), але швидко набула такоi популярностi у Францii, що витримала за рiк чотири перевидання.[4 - Сюндюклв І. Проспер Мерiме – украiнознавець: до 200-рiччя вiд дня народження видатного французького письменника // День. – 2003. – 27 вересня.] Варто вiдзначити, що вiдомий французький письменник дав надзвичайно високу оцiнку Хмельницькому. «Обраний поводирем малого народу, – писав Мерiме, – оточений могутнiми сусiдами, той чоловiк присвятив усе свое життя боротьбi за його незалежнiсть. Вiн спритно сiяв розбрат у станi ворогiв, змiцнював еднiсть керованих ним полкiв, був безстрашним воiном, глибокодумним полiтиком, розважним при перемогах, стiйким i непохитним при невдачах. Щоб здобути европейське визнання, Хмельницькому забракло хiба що бiльш цивiлiзованого народу…»[5 - Мерiме П. Богдан Хмельницький / пер. з франц. Я. Кравця // Історичнi постатi Украiни. – Одеса, 1993. – С. 65.]






Проспер Мерiме



Хмельницький став героем численних художнiх творiв у лiтературi украiнськiй. Це – монументальна трилогiя Михайла Старицького «Богдан Хмельницький». Той же автор написав драму з аналогiчною назвою. Авторами художнiх творiв про славнозвiсного козацького гетьмана е Юрiй Косач, Іван Ле, Натан Рибак, Павло Загребельний, Лiна Костенко тощо.

Доволi вiдомою свого часу була драма Олександра Корнiйчука «Богдан Хмельницький». Вiн же автор кiносценацiю радянського фiльму iз такою назвою. Також Корнiйчук разом зi своею дружиною Вандою Василевською е авторами лiбрето опери «Богдан Хмельницький», музику до якоi написав Костянтин Данькевич (1905–1984).[6 - Про Костянтина Данькевича див.: Михайлов М. Костянтин Данькевич. – К., 1974.] І згаданий кiнофiльм, i опера користувалися популярнiстю в радянськi часи, особливо в перiод вiдзначення 300-лiття Переяславськоi ради в 1954 р. Опера «Богдан Хмельницький» мала три редакцii (двi за радянських часiв, в 1951 i 1953 рр., i одну за часiв незалежностi в 2006 р.). Третя редакцiя була створена (до речi!) в зв’язку з ii постановкою Донецьким театром опери i балету.

За роки незалежностi в Украiнi було знято два художнi фiльми, героем яких був Хмельницький. Це фiльми режисера Миколи Мащенка «Богдан-Зиновiй Хмельницький» (2006),[7 - Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Богдан-Зиновiй_Хмельницький_(фiльм); https://www. youtubecom/watch?v=29GwAWO8t9k.] де переважно розповiдаеться про битву пiд Збаражем, та режисера Валерiя Ямбурського «Гетьман» (2015).[8 - Див.: https://uk. wikipedia.org/wiki/Гетьман_(фiльм); http://kino.net.ua/film/397.] У останньому йдеться про конфлiкт Хмельницького iз польським шляхтичем Данилом Чаплинським, а також про мiфiчну iсторiю кохання козацького ватажка до Гелени Чаплинськоi. Щоправда, нi один, нi другий кiнофiльми великого розголосу не викликали.

Проте значний резонанс викликав в Украiнi польський фiльм режисера Єжи Гофмана «Вогнем i мечем» (1999), де роль Хмельницького зiграв вiдомий украiнський актор Богдан Ступка.[9 - Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вогнем_i_мечем_(фiльм); https://www.youtube.com/ watch?v=PkwFpjpMXoM.] Фiльм викликав неоднозначну реакцiю в украiнському соцiумi. Деякi представники нацiоналiстичних угруповань вважали, що вiн мае антиукраiнський характер. Адже фiльм був екранiзацiею роману Генрiка Сенкевича, де помiтнi були антиукраiнськi акценти. Однак Гофман у своему фiльмi намагався iх згладити. Що, зрештою, йому вдалося. А блискуча гра Богдана Ступки, яскравi батальнi сцени, де украiнськi козаки перемагають полякiв, навiть давали пiдстави говорити про певне проукраiнське спрямування фiльму. Сам же Гофман заявляв про своi проукраiнськi настроi. Вiн став режисером документального фiльму «Украiна: становлення нацii», де в позитивному планi висвiтлювалося украiнське минуле.[10 - Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Украiна. _Становлення_нацii.]



Особою Хмельницького цiкавився росiйський поет-декабрист Кондратiй Рилеев. Його перу належить дума «Богдан Хмельницький». Рилеев у кiнцi свого життя почав працювати над драмою з такою ж назвою. Вона мала стати конкурентом Пушкiнського «Бориса Годунова». Але страта письменника не дала завершити цей задум.


Хмельницький також е героем художнiх творiв неукраiнських авторiв – передусiм росiйських та польських. В принципi, це зрозумiло. Адже цьому дiячу належить помiтна роль у iсторii Польщi й Росii. Яскравий, але негативний образ Хмельницького виведений у романi Сенкевича «Вогнем i мечем».

Вшанування пам’ятi про Хмельницького в Украiнi не може зрiвнятися з вшануванням пам’ятi iнших дiячiв.[11 - Про вшанування пам’ятi Богдана Хмельницького див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Богдан_Хмельницький.] До недавнього часу, до перiоду декомунiзацii, з ним мiг змагатися хiба що Володимир Ленiн. Тепер Хмельницький поза конкуренцiею.

Так, вiзитною карткою Киева е пам’ятник Богдану Хмельницькому бiля Софiйського собору. Пам’ятники йому встановленi у мiстах Чигирин на Богдановiй горi, Хмельницькому, Черкасах, Запорiжжi, Нiкополi, Скалатi, селi Суботовi, у багатьох iнших населених пунктах Украiни. Деякi з них, щоправда, не мають мистецькоi цiнностi.

Пам’ятний знак Хмельницькому знаходиться на островi Хортиця, де iснувала Запорiзька Сiч. На ньому е такий напис: «У сiчнi 1648 р. бiля о. Хортиця запорiзькi козаки на чолi з Б. Хмельницьким вперше розгромили загiн польських гнобителiв».

Нинi у Чигиринi дiе музей Богдана Хмельницького.[12 - Див.: http://chigirinzapovidnyk.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=85: 2012-02-27-14-37-50&catid=62:2012-02-09-08-33-39&Itemid=86.] Історiя вiйни пiд проводом цього дiяча представлена в численних експозицiях у музеях Украiни.






Пам'ятник Гетьману Украiни Богдановi-Зиновiю Михайловичу Хмельницькому в Киевi






Поштова марка Украiни. 2007 р.






Пам'ятник Богдановi Хмельницькому на островi Хортиця



Вулицi Богдана Хмельницького е в багатьох украiнських мiстах, навiть у селах.

Є такi вулицi й у мiстах Росii, Бiлорусi й Казахстану. Зокрема, в цих державах вулицi Хмельницького знаходяться в столичних мiстах. У Москвi вулиця Богдана Хмельницького – це колишня Маросейка (саме на нiй пiсля Переяславськоi ради селилися вихiдцi з Малоросii, тобто Украiни). У Казахстанi вулицi Хмельницького е в колишнiй столицi АлмаАтi й нинiшнiй Астанi.[13 - Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вулиця_Богдана_Хмельницького.] Існуе чотири проспекти Богдана Хмельницького – у Днiпрi, Мелiтополi i… нинi захопленому проросiйськими сепаратистами Донецьку. А ще е такий проспект у мiстi Бiлгородi, що зараз в складi Росiйськоi Федерацii, але знаходиться на украiнськiй етнiчнiй територii.[14 - Див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Проспект_Богдана_Хмельницкого.]

Іменем Хмельницького названi й мiста. У 1943 р. Переяслав було перейменовано на Переяслав-Хмельницький.[15 - Вирський Д. С., Вортман Д. Я. Переяслав-Хмельницький // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 149.] А в 1954 р., у рiк 300-лiтнього ювiлею Переяславськоi ради, Проскурiв перейменували на Хмельницький.[16 - Див.: Єсюнiн С. Мiсто Хмельницький: iсторiя, подii, факти. – Хмельницький, 2008.] Вiдповiдно, область, центром якоi стало це мiсто, почала називатися Хмельницькою.

Ім’я цього козацького гетьмана присвоене Нацiональнiй академii Державноi прикордонноi служби Украiни[17 - Див.: http://nadpsu.edu.ua/.] в мiстi Хмельницькому та Черкаському нацiональному унiверситету.[18 - Див.: http://cdu.edu.ua/.] Також за часiв СРСР iснувало в Ульяновську вище вiйськово-технiчне училище iменi Богдана Хмельницького.[19 - Див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Ульяновское_высшее_военно-техническое_училище.]






Нацiональна академiя Державноi прикордонноi служби Украiни iменi Богдана Хмельницького в мiстi Хмельницькому






Черкаський нацiональний унiверситет iменi Богдана Хмельницького



Указом Президii Верховноi Ради СРСР вiд 10 жовтня 1943 р. був встановлений орден Богдана Хмельницького, призначений для нагородження командирiв та бiйцiв Червоноi армii i Вiйськово-Морського флоту, керiвникiв партизанських загонiв i партизан, якi особливо вiдзначилися пiд час звiльнення радянськоi землi вiд нiмецьких загарбникiв.[20 - Див.: http://www.mondvor.narod.ru/OHmel. html.] Як бачимо, з’явилася ця нагорода у часи т. зв. «Великоi Вiтчизняноi вiйни», коли iснувала потреба мобiлiзувати украiнцiв для захисту «соцiалiстичноi вiтчизни». У 1995 р. у незалежнiй Украiнi орден Богдана Хмельницького був встановлений на вiдзнаку видатних заслуг громадян Украiни, а також iноземних громадян та осiб без громадянства перед Украiнською державою.[21 - Постанова Верховноi Ради Украiни «Про заснування ордена Богдана Хмельницького» // Вiдомостi Верховноi Ради Украiни. – 1995. – № 19. – С. 139.]

Цiкаво вiдзначити, що серед нагороджених орденом Богдана Хмельницького був лiвiйський диктатор Муаммар аль-Каддафi. Указ про його нагородження пiдписав президент Вiктор Ющенко 4 квiтня 2008 р.[22 - Див.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/300/2008?test=4/UMfPEGznhhFmF.Zixg3Ib2HdlW YsFggkRbI1c.]

Лик Богдана Хмельницького зображено на банкнотi номiналом 5 гривень. Також Нацiональний банк Украiни випускав в обiг пам’ятнi монети на його честь.






Орден Богдана Хмельницького






Пам’ятна монета 200 тисяч карбованцiв, 1995 р.



Словом, Богдан Хмельницький став примiтною фiгурою у символiчному свiтi украiнцiв. Вiн «зустрiчаеться» практично на кожному кроцi – у назвах вулиць, на грошових купюрах, можна «зустрiтися» з його пам’ятниками, рiзноманiтними зображеннями тощо.

Також Хмельницький належить до одного з найбiльш знаних представникiв украiнства в свiтi. У Вiкiпедii е 47 статей-бiографiй про цього дiяча рiзними мовами. До найбiльш об’емних серед них належать статтi не лише украiнською, росiйською, румунською, польською мовами (що загалом зрозумiло), але й… китайською.

Історична вiддаленiсть дiянь Хмельницького, недостатнiсть документальних свiдчень про нього сприяють iдеалiзацii й героiзацii цього дiяча. Його особа часто вириваеться з реального iсторичного контексту. Бiльшiсть украiнцiв про цей контекст мають приблизне уявлення. Все це разом узяте створюе широкий простiр для iнтерпретацiй, деякi з яких мають сумнiвну iсторичну основу.

Хмельницький в очах украiнцiв постае у рiзних iпостасях – визволителем вiд польського ярма, борцем за незалежнiсть, творцем Украiнськоi держави, навiть романтичним коханцем, якого зобидив злий польський пан… Якi з цих образiв е «справжнiми»? А якi – плодами фантазiй та наших нереалiзованих бажань?

Автор пропонованоi роботи спочатку спробуе розiбратися з тим, як творилися образи Хмельницького, рiзнi мiфи про нього. Далi подаватимуться реальнi факти, що стосуються дiянь Хмельницького, а також той контекст, у якому вони вiдбувалися. На завершення подане осмислення дiяльностi Хмельницького в iсторичному процесi.




Легенда





Як сприймали Хмельницького його сучасники?


Вiйна пiд проводом Богдана Хмельницького, яка вибухнула в 1648 р. i тривала до його смертi в 1657 р., викликала чималий резонанс i знайшла вiдображення в лiтературi. Закономiрно, вiдгуки були рiзнi – часто дiаметрально протилежнi.






Митрополит Петро Могила



До нас дiйшли хвалебнi вiршi про гетьмана, якi походили iз украiнського середовища. Укладаючи в 1649 р. козацький реестр, канцеляристи вписали до нього панегiрик, де Хмельницький iменуеться «Богом даним» й всiляко прославляеться.[23 - Текст панегiричних вiршiв, поданих у козацькому реестрi, див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 2. – С. 1523–1526.] Поряд iз ним славиться й генеральний писар Іван Виговський. Не виключено, саме вiн мiг скласти цi вiршi чи хтось iз наближених до нього людей. Їх автор, вихований у традицiйному православному руському дусi, представляе Хмельницького майже як володаря Русi-Украiни (у текстi – Росii). Проводяться певнi паралелi зi славними часами князя Володимира. Говориться, що за цього князя Росiя пiднялася, але занепала за його синiв. Тепер же, за Богдана, знову вона пiднiмаеться. Словом, Хмельницький постае як продовжувач Володимира. Також вiн постае i як продовжувач справ митрополита Петра Могили.

Автор демонструе лояльнiсть до польськоi королiвськоi влади. Богдан представлений як гетьман пiд владою короля Яна Казимира:

«Когда король Казимер есть в Польше Иоань
В Руси есть гетьман Хмельнитцкий Богдан».

Правда, наведенi вiршованi стрiчки можна прочитувати i як протиставлення. Але в iнших мiсцях автор хвалить Яна Казимира, вважае, що за його правлiння настала поправа росiйських, чи то козацьких, справ.

Декларуеться навiть польсько-руська еднiсть:

«В росийскомь роде польская булава,
В народе пол(ь)скомь росийская слава».

Отже, Хмельницький репрезентуеться не як повстанець, а як вiрний королiвський слуга, що «вiдновив» славу Русi-Росii.

Таке розумiння дiянь гетьмана Богдана мало поширення передусiм у середовищi шляхтичiв, що, в силу рiзних обставин, опинилися у козацькому вiйську. До таких, зокрема, належав Іван Виговський. Цi люди, вихованi в шанобливому ставленнi до влади Речi Посполитоi, хотiли примирення з королем. Водночас вони жили мрiями про «вiдновлення Русi», «руськоi слави» пiд королiвським берлом. Хмельницький, на iхню думку, якраз i робив це.

Подiбнi погляди вчених канцеляристiв, що походили з рядiв руськоi шляхти, не набули великого поширення. Ця шляхта в украiнських реалiях ставала «вчорашнiм днем», поступаючись новiй козацькiй елiтi. Зрештою, чимало руських шляхтичiв стало козаками. Так само в минуле вiдходили русько-шляхетськi стереотипи, якi були представленi в цих панегiричних вiршах.

Одним iз перших негативних творiв був «Лiтописець або хронiчка» Яна (чернече iм’я – Яким) Єрлича (1598–1674).[24 - Про Йоахима Єрлича див.: Тесленко І. А. Родинний клан Єрличiв // Соцiум: альманах соцiальноi iсторii. – К., 2004. – Вип. 4. – С. 135–188; Яковенко Н. Дзеркало iдентичностi: дослiдження з iсторii уявлень та iдей в Украiнi XVI – початку XVIII столiття. – К., 2012. – С. 63 – 104.] Їi автор належав до православних шляхтичiв. Тому його не варто трактувати як представника суто польськоi сторони.

Радше, вiн представляв у своему творi погляди украiнськоi православноi шляхти й духовенства. Правда, i ця шляхта, i почасти це духовенство були лояльними до влади Речi Посполитоi. На них помiтно впливала культура польська. Вони широко користувалися польською мовою. Не був винятком i Єрлич, який писав свiй «Лiтописець…» польською мовою. Хоча в творi зустрiчаються й украiномовнi фрагменти.



Неприхильне ставлення до «Богом даного» гетьмана Хмельницького зустрiчаемо в тогочасних польських i навiть почасти руських шляхтичiв, якi не пристали до козацькоi «ребелii». Для шляхти Речi Посполитоi Хмельниччина стала шоком i трагедiею. Їi представники намагалися в лiтературних творах осмислити це явище. Як правило, i самого Хмельницького, i пiдняте ним повстання вони характеризували негативно. Хоча й були спроби зрозумiти причини повстання, з’ясувати, як дii шляхетства спровокували це явище.


Автор згаданого «Лiтописця…» походив з Волинi, з села Колом’е, що неподалiк Острога. Можливо, вiн навчався в Острозькiй академii. Певний час Єрлич служив у вiйську. Навiть брав участь у Хотинськiй битвi 1621 р. Пiсля цього через кiлька лiт прийняв чернечий постриг пiд iм’ям Яким. У кiнцi 1620-х – на початку 1630-х рр. був ченцем Киiвського Пустинно-Микiльського монастиря. Улiтку 1633 р. новообраний киiвський митрополит Петро Могила вирiшив цей монастир пiдпорядкувати собi, застосувавши при цьому силу до настоятеля й ченцiв. Єрлич покинув чернече життя, одружився й господарював неподалiк Житомира. У 1648 р., пiсля того як вибухнула вiйна пiд проводом Хмельницького, змушений був утекти до Киева, де переховувався вiд козакiв у Киево-Печерськiй лаврi.

Близько 1652 р. переiхав на рiдну Волинь, де проживав з родиною до кiнця своiх днiв пiд опiкою свояка князя Юрiя Пузини.

Ймовiрно, подii Хмельниччини, коли Єрлич ховався за монастирськими стiнами, пiдштовхнули його на написання «Лiтописця…», над яким вiн переважно працював у 1648–1673 рр.[25 - Оригiнал-автограф «Лiтописця…» у ХІХ ст. зберiгався в зiбраннi польського iсторика Я.-Б. Альбертрандi. Ця копiя загинула пiд час Першоi свiтовоi вiйни у Ростовi-на-Дону разом з рештою рукописiв Бiблiотеки Варшавського унiверситету, якi були туди евакуйованi. У 1853 р. незначнi фрагменти першоi частини й другу частину твору з цього рукопису опублiкували. Див.: Latopisiec albo kroniczka Joachima Jerlicza z rekopisu wydal K. Wl. Wоjcicki. – Т. 1–2. – Petersburg, 1853. Ще один примiрник твору, який Михайло Возняк вважав за автограф Єрлича i з якого вiн опублiкував вiршованi вставки, зберiгався в Бiблiотецi Ординацii Красiнських у Варшавi, яка згорiла пiд час бомбардувань у 1944 р. Див. публiкацiю М. Возняка: Возняк М. Украiнськi пiснi й польськi вiршi iз «Лiтописця» Єрлича // Записки Наукового Товариства iменi Шевченка. – Львiв, 1931. – Т. CLI. У 1916 р. вiдомий украiнський археограф Орест Левицький пiдготував пам’ятку до видання в серii «Южнорусских летописей». Але пiдготовлене видання не було розтиражоване. Єдиний збережений примiрник його верстки знаходиться в архiвi Інституту iсторii Украiни НАН Украiни.]

«Лiтописець…» е твором гiбридним, де щоденниковi записи, мемуари доповнюються рiзними документами (угодами, присягами, унiверсалами, ухвалами й сеймиковими iнструкцiями), вiршами, листами державних дiячiв та т. зв. листами-новинами, промовами тощо. У творi викладалася iсторiя роду Єрличей (роздiл

«Опис моiх предкiв»), говориться про подii в Речi Посполитiй, зокрема на украiнських землях, у 1620-х – на початку 1670-х рр. Є записи щоденникового характеру пiд назвою «Нещасний початок розбою козацького», який охоплюе 1648–1649 рр.

Загалом Єрлич негативно ставився до козакiв-повстанцiв пiд проводом Хмельницького. Це зрозумiло. Вiн сам постраждав вiд козацькоi «ребелii». Автор «Лiтописця…» обурений вчинками «свинопасiв», якi пiдняли руку на своiх панiв. Повстанцiв Єрлич iменуе «нецнотливими псами, яких пiд сонцем немае гiрших за iнших створiнь».

Вiн, щоправда, не в захватi вiд того полiтичного ладу, що утвердився в Речi Посполитiй. Нiкчемними людьми, нездарами, боягузами, пияками постають зi сторiнок лiтописця високi достойники держави – полководцi й сенатори. Уiдливо характеризуе лiтописець гетьманiв Станiслава Жолкевського та Станiслава Конецпольського, хоча для тогочасноi польськоi шляхти вони вже стали культовими постатями. Пише, що за iхнього гетьманування Украiна, власне Поднiпров’я, Волинь, Подiлля та Русь, тобто воеводство Руське (Галичина), не знали спокою. Чи не головним антигероем Єрлича е коронний гетьман Микола Потоцький, на якого вiн кладе провину за початок вiйни з козаками. Цей високий достойник, за словами автора «Лiтописця…», «бiльше думав про келишки, шклянки, анiж про добро Речi Посполитоi», не слухався мудрих порад, щоб дати спокiй козакам i хлопам. Саме Потоцькому, як антигерою, присвячено вiршi, в яких йдеться про поразку польського вiйська пiд Жовтими Водами в квiтнi-травнi 1648 р. Про них далi буде йти мова. Дiстаеться вiд Єрлича й iншим военачальникам – Мартину Калиновському, Станiславу Потоцькому й Яну Собеському. Негативно вiн характеризуе шляхтича Самуiла Лаща, який прославився розбишацтвом на Киiвщинi. Цi та деякi iншi достойники, на думку автора «Лiтописця…», й довели руськi, в сучасному розумiннi – украiнськi, землi до негараздiв.

Нинiшньому невпорядкованому свiтовi Речi Посполитоi Єрлич протиставляе «iдеальний» свiт, який вiдiйшов у минуле (тут спрацювала мiфологема «золотого вiку»). Це свiт, де правили руськi династii – Острозькi, Заславськi, Збаразькi, Вишневецькi, Корецькi, Стангушки та «iншi княжата». Всi цi князi, як правило, героi прикордоння, котрi захищають свою землю вiд татар. Правда, до числа захисникiв додаються ще шляхтичi – Струсi й Бернард Претвич.

Окрiм князiвського свiту, Єрлич видiляе ще трьох героiв. Це – козацький ватажок Петро Конашевич-Сагайдачний, який, на думку автора «Лiтописця…», вiдiграв основну роль у Хотинськiй битвi 1621 р., Стефан Хмелецький, котрий прославився захистом украiнського прикордоння в 20-х рр. XVII ст., а також Стефан Чарнецький, що був киiвським каштеляном (1655–1657), а пiзнiше киiвським воеводою та польним гетьманом. Єрлич характеризуе останнього як рятiвника вiд «хлопськоi сваволi». Вiн не дбае про особистi вигоди, веде суворий спосiб життя: для нього напiй – вода, постiль – повсть, а сiдло бiля голови – то його подушка.

Як уже говорилося, Єрлич у своему «Лiтописцi…» вмiщав вiршовi твори. Деякi iз них нинi стали хрестоматiйними. Це – «Пiсня про пана Миколая Потоцького». Інодi цей твiр роздiляють на двi частини, оскiльки друга частина, «Вiдповiдь пана Потоцького на жовнiрськi слова», може розглядатися як окремий твiр.[26 - Пiсня про пана Потоцького… // Слово многоцiнне. – К., 2006. – Кн. 3. – С. 500–502.]






Петро Конашевич-Сагайдачний



Коли з’явилися цi вiршi, не можемо точно сказати. Але те, що вони були написанi незадовго пiсля поразки польських вiйськ пiд Жовтими Водами, сумнiвiв не мае. Вiршi вiдносно адекватно вiдображують реалii, пов’язанi з цiею битвою. У них, як не дивно, вiдчуваються прокозацькi настроi. Тому, схоже, iх автором був не Єрлич, а якийсь анонiмний грамотiй, що симпатизував козакам. Однак Єрличу вони могли сподобатися, оскiльки тут засуджувався коронний гетьман Микола Потоцький. І тому вiн помiстив iх у своему «Лiтописцi…»

Вiршi побудованi як малий драматичний твiр. Перша частина – звернення жовнiрiв до Потоцького. У ньому е заклик до цього полководця вмiло керувати ввiреним йому вiйськом, враховувати рiзнi обставини. Звучить симпатiя до запорожцiв, як до звитяжних воiнiв, що можуть розгромити жовнiрiв:

«Жони i дiти гди ся мають подiти нашi напотом,
Гди нас молодцi, тii запорожцi, збавлять клопотом».

Жовнiри закликають гетьмана помиритися iз запорожцями, укласти з ними угоду:

«Чини трактати а кажи брати грошi за заслугу,
Бо то есть здавна заслуга славна запорозького люду».

Мовляв, необхiдно заплатити козакам грошi «за заслугу», за несення вiйськовоi служби. Козаки, вiдповiдно, трактуються як люди вiйськовi, такi собi найманцi, що живуть з «рицарського хлiба».

Звернення жовнiрiв викликае гнiв у Потоцького:

«Он глянув як звiр, знет крикнув, як лев, на жолнiрськii слова,
Остра, як мiч, а груба, як рiч, була йому тая мова».

Але впертiсть Потоцького мае поганi наслiдки для польського вiйська:

«Бо скоро стали ляхи подле плавлi, зараз построчили,
Хмельниччики, ординчики обоз заточили».

Прикметно, що в пiснi немае антитатарських мотивiв. Татари постають як союзники козакiв. І це трактуеться цiлком нормально. Хоча Єрлич, схоже, таку позицiю не сприймав.

Автор вiршiв говорить про поразку Миколи Потоцького пiд Жовтими Водами й Корсунем, яка завершуеться його полоном:

«Хочет битися, кривди мститися, пiд Корсунь вступае,
А за собою, як за совою, молодцiв-запорожцiв потягае.
Там же на полi всю свою силу жовнiрську втрачае,
Стрiльбу i штуки, i всi риштуки запорожцям назичае.
Турецькii конi, дорогi убори оддае поневолi,
А сам iде i iнних веде до татарськоi неволi».

Наступна частина вiршiв – це такi собi «пропозицii» й осмислення подiй. Автор вважае, що татарський полон коронного гетьмана Миколи Потоцького, польного гетьмана Мартина Калиновського та iхнiх воiнiв е справедливою карою, котра впала на iхнi голови. Це плата за кривди, якi вони чинили пiд час перебування на Подiллi, а також за кривди, завданi козакам:

«А ви в татарах в тяжких кайданах до смертi сидiте,
Як ми од вас, так ви од нас нужi потерпiте».

Завершуеться пiсня подякою Боговi за звитягу. Ця частина е найбiльш iдеологiчною:

«Честь Богу, хвала, навiки слава вiйську Днiпровому,
Же з Божей ласки загнали ляшки ку порту Висляному.
А рiд проклятий жидiвський стятий, чиста Украiна,
А вiра святая вцале зостала, добрая новина!»

Отже, автор схильний трактувати повстання пiд проводом Хмельницького як етнiчну вiйну. Мовляв, козаки разом iз татарами вигнали ляхiв аж до Вiсли, а також «стяли», понищили евреiв. Вiн тiшиться з того, бо Украiна стала «чистою».

Звучить також славослiв’я i вiйську Запорiзькому, i його гетьману Хмельницькому:

«А ти, Чигирине, мiсто окраiнне, не меншую славу
Тепер в собi маеш, коли оглядаеш в руках булаву
Зацного Богдана, мудрого гетьмана, доброго молодця,
Хмельницького Чигиринського, давнього запорожця.
Бог його вказав i вiйську подав, аби iм справовав,
А жеби покорних од рук гордих моцно обварював.
Учини ж, Боже, всiм нам гоже, аби булавою
Вiйсько твое славне, всьому свiту явне – за його головою».

Це чи не один з перших панегiрикiв Хмельницькому. Звичайно, йому далеко до панегiрикiв пiзнiших козацьких лiтописцiв. Та все ж…

Загалом пiсня е провiденцiалiстською. Автор вважае, що все в руках Бога. Бог покарав ляхiв за те, що вони були гордi, поступали нерозумно й чинили зло запорожцям. Тепер Бог пiдняв запорожцiв, дарував перемогу над ляхами, а також дав iм доброго полководця – Богдана Хмельницького.



Думка, що повстання пiд проводом Хмельницького – це кара полякам за iхнi грiхи, набувае поширення навiть у суто польськiй лiтературi. Подiбнi погляди цiлком вкладалися в русло середньовiчних уявлень про Божу кару. Вони мали поширення i в лiтературi украiнськiй, i польськiй.


Окрiм вiршiв про Миколу Потоцького, вмiщених у «Лiтописцi…» Єрлича, до нас дiйшла ще одна пiсня того часу про битву пiд Жовтими Водами. Починаеться вона такими словами:

«Висипався хмiль iз мiха І наробив ляхам лиха…».[27 - Про Жовтоводинську битву // Слово многоцiнне. – Кн. 3. – С. 498–499.]

Багато в чому цей твiр нагадуе народну пiсню. І достатньо адекватно вiдображуе настроi й погляди, якi панували в козацькому середовищi. Автор тiшиться, що ляхи зазнали поразки. З iронiею пише про них:

«До Жовтоi водицi
Наклав iм дуже хмельницi.
Не могли на ногах стояти —
Волiли утiкати».

У цiй пiснi не зустрiчаемо антитатарських мотивiв. Радше, навпаки, автор радiе, що татари разом iз козаками побили полякiв:

«І по пастушi табунцi
Приiхали к нам ординцi.
Не утiкай же, ляху,
З самого перестраху…»

Із тексту пiснi навiть складаеться враження, що чи не головною силою в битвi пiд Жовтими Водами були татари. Й сама битва трактуеться як татарський наiзд на ляхiв, у якому брали участь козаки. До речi, в такому ж ключi трактують цi подii кримсько-татарськi джерела.

Є в пiснi певний натяк на причини Хмельниччини. Там не говориться про якiсь кривди православних, не йдеться, за великим рахунком, i про причини соцiального характеру. Виявляеться, що головна образа козакiв полягала в тому, що ляхи зв’язалися iз евреями:

«Милiш вам жиди-збойцi,
Нiж запорожцi-молойцi».

Через цю «милiсть» з евреями поляки якраз й отримали наiзд татар та козакiв Хмельницького:

«Хоть же маете кримчухи,
Дайте iм тепер кожухи.
Отже, Хмельницький може —
Поможи йому, Боже,
Тих куроiдiв бити,
Як жидiв не живити».

Антиюдейськi настроi, як бачимо, в той час мали поширення в Украiнi. З часом з’явилася низка украiнських фольклорних творiв, де мова велася про кривди, якi заподiяли евреi украiнцям.[28 - Про це бiльш детальнiше див: Франко І. Жидiвськi погроми лiтом 1648 р. // Його ж. Зiбрання творiв: у п’ятдесяти томах. – К., 1985. – Т. 43. – С. 171–193.]

Завершуеться пiсня кпинами над боягузтвом ляхiв та прославлянням молодецтва козакiв i татар:

«Юж утiкають з валiв,
Бояться самопалiв,
Волять татарськоi юки,
Нiж козацькоi руки».

Маеться на увазi, що поляки радше пiдуть до татарського полону, оскiльки бiльше бояться козакiв. Це вiдповiдало дiйсностi. Деякi польськi шляхтичi волiли опинитися в татарському полонi, сподiваючись, що iм вдасться звiдти викупитися.

У наведених поетичних творах конфлiкт мiж поляками й козаками зображуеться як конфлiкт переважно етнiчний. І тут i там говориться про кривди, якi чинили козакам ляхи. Але говориться дуже загально. Взагалi у вiршах про Потоцького маемо натяк, що козаки повстали, бо iм не заплатили грошi за службу. Цiкаво, що на ту саму причину Хмельниччини вказуе османський лiтопис «Історiя Наiми».[29 - Наiма М. Гюсейновi городи у витягу iсторiй iз заходу та сходу / пер. з осман. – тур. О. Галенка та О. Кульчинського. – К., 2016. – С. 149.]

У зазначених творах вiдсутнi антитатарськi мотиви. Татари – союзники запорожцiв, iхнi дii схвалюються. Основними ж ворогами козакiв вважаються ляхи, а також жиди. Тут же бачимо спроби iдеалiзувати козакiв, показати iх як умiлих воiнiв, що здатнi отримувати блискучi перемоги. Вiдповiдно, маемо й iдеалiзацiю iхнього вождя – Богдана Хмельницького.

Проте таке трактування подiй не було загальноприйнятим у той час. Є твори, якi, ймовiрно, вийшли iз козацького середовища, але в них цi подii подаються дещо iнакше. До таких належить пiсня про Берестецьку битву, яка мае назву

«Дума козацька о войнi з козаками пiд Берестечком над Стиром-рiкою року теразнiйшого 1651-го, дня 28-го, i 29-го, i 30-го червця i потiм дев’ятого i десятого липця».[30 - Дума козацька // Слово многоцiнне. – Кн. 3. – С. 503–506.] Із назви випливае, що твiр з’явився в 1651 р. Принаймнi опис битви, поданий у творi, дае пiдстави вважати, що автор був або свiдком цiеi подii, або йому описали Берестецьку битву ii свiдки.

Починаеться пiсня словами:

«Ой рiко Стиру, що Хмель о вiру? Яке всьому миру,
Де в Днiпр впадаеш, оповiдаеш радощi з вiйни чи миру?
Хан наступае, сам помагае козакам ляхiв бити,
Пiд Берестечком, малим мiстечком, мав оних кров пролити.
На перевозi чи пак в дорозi короля погромити:
Вiйськом, гетьманом, королем-паном татарам заплатити.
Хан згоду радить, та не провадить, козаки войну люблять.
Ой Казимиру, вже тобi миру з козаками не буде».

Автор хоча симпатизуе козакам, все ж намагаеться дотримуватися об’ективностi. Як про щось само собою зрозумiле, говорить про союз козакiв i татар проти полякiв, про те, що козаки з татарами за службу розплачуються ясиром. Козакiв же зображуе як рицарських людей, якi люблять воювати.

Автор з повагою говорить про полякiв, iхнiх полководцiв. Розповiдае про те, як iм вдалося побити татар. Подае свою версiю вiдходу кримського хана. І, схоже, ця версiя мае пiд собою серйознi пiдстави.






А. Орльонов. «Битва пiд Берестечком»



У творi описуеться своерiдна драма, яка виникла пiд час битви. Їi дiйовими особами був кримський хан та Хмельницький. Спочатку ведеться мова, що татари зазнали серйозних втрат вiд польських вiйськ:

«Що, небож-хане, не знае, як лях стане?…
Не утiкае, от наступае к бунчуку iк ханському.
«Ой не гледiти, треба ся бити – хан мурз напоминае, А лях не дбае, мурз забивае, в iх кровi меч купае.
Пав страх на хана, шле до гетьмана, як нiч наступила:
«Щоб твоя рада, iстинна зрада нiколи не снила,
Я преч одходжу, да пак вигоджу за страту мою тобi,
Що мi ся стало, кiлько пропало мурз моiх! Тям же собi!»

Далi автор говорить, що Хмельницький все-таки упросив хана не покидати поля бою, пообiцявши йому велику здобич:

«В ноги падае, тисячi дае Хмельницький тут хановi,
Щоб наступити i ляхiв бити завтра велiв вiйськовi.
«Я сенатори Польськой Корони, i КОРОЛЯ дам тобi,
Все то нестатки, усi достатки завтра iх вiзьмеш собi».

Хан, за словами автора, пiддався на цi намовляння. Наступного дня вiн знову виставив своi загони на битву, але iх сильно потiснили поляки. Через це хан мусив утiкати:

«Стрiльцi-янчари iз дiл пожари непрестанно свiтили.
Втiм од гетьмана з дiл ляхи хана заразом одлучили,
Затим ся стало, де мурз немало i татарiв набили:
Хан утiкае i Кiш минае, наметiв одбiгае.
Ляхи гонили, татарiв били, хан ся не оглядае.
Тут зась козаки, хоть же юнаки, ой, рiзко утiкали,
А ляхи ганяли i iх стинали, аж табiр розривали…»

Автор змальовуе вiдступ татар i оточення козацького вiйська. Пише, що «не одна б мати… козацькая завила», «Буде же тужа: не одна мужа жена не огляда».

У вiршах немае iдеалiзацii Хмельницького. Судячи з контексту твору, в автора радше негативне ставлення до цього дiяча. Вiн навiть описуе один епiзод, який аж нiяк не прикрашае козацького гетьмана:

«Зла на нас пiшла: турського посла до Хмеля пiймано,
Шкатула Хмеля, а там до Хмеля пiсм много в нiй достано».

Із цих слiв можна зрозумiти, що Хмельницький пiдтримував тiснi зв’язки з турецьким султаном, навiть координував з ним своi дii. Така думка пiдтверджуеться кримсько-татарськими й османськими писемними джерелами другоi половини XVII – початку XVIII ст.[31 - Про це бiльш детальнiше див.: Туранли Ф. Козацька доба iсторii Украiни в осман. – тур. писемних джерелах (друга половина (друга половина XVI – перша чверть XVIII столiття). – К., 2016. – С. 234–285.]

Цiкавим е завершення вiршiв. Там йдеться про вбивство пiд час битви корiнфського митрополита Йоасафа, який був на боцi козацькому.[32 - Про митрополита Йоасафа див.: Плохiй С. Наливайкова вiра: Козацтво та релiгiя в ранньомодернiй Украiнi. – Вид. друге, виправлене. – К., 2006. – С. 323–325; а також: Митрополит Йоасаф Корiнфський та Украiна // http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/vidatn-storichn- postat-kultura-osv-ta-arkh-tektura/mitropolit-yoasaf-kor-nfskiy-ta-ukra-na/] Це досить дивна особистiсть. З’явився вiн в Украiнi в 1649 р. по дорозi в Москву. Потiм, очевидно, в 1650 р. вiн опинився в Чигиринi, де здiйснював урочистi богослужiння. І це при тому, що вище духовенство Киiвськоi митрополii намагалось дистанцiюватися вiд козакiв-повстанцiв. Закономiрно виникае питання, чому такi дii чинив iерарх, що прибув iз чужоi землi – Османськоi iмперii? Йоасаф був впливовою фiгурою при чигиринському дворi Хмельницького. Митрополит називав гетьмана «своiм паном» i водночас «духовним сином».

Автор з болем говорить про смерть пастиря:

«Все свiт спужае, коли пiзнае: МИТРОПОЛИТ забитий.
В той же порi ту а був з КОРІНФУ ой старець знаменитий».

І все ж осуджуе дiяння цiеi людини:

«О дiдчii коси, сто дiдькiв в носi: твоя то справа била
З твоiми чернцями, монастирцями, богдай се i не снила.
Ви пiдбивали, ви розгрiшали, хоругви нам святили,
Свинець давали i примiшали, щоб есмо ляхiв били».

Отже, корiнфський митрополит разом з iншим православним духовенством провокував козакiв на вiйну з поляками.

Це автор не сприймае i осуджуе:

«Кров наша била, нас боронила у Жовтих Вод. Бог з нами.
Ви запалили i свiт згубили вашими пихотами».

Бiльше того, автор пiснi вважае, що боронити вiру козакам не було сенсу, адже Рiч Посполита в релiгiйному планi була державою толерантною. А конфесiйнi противники православних не чинили iм великоi кривди:

«Мовите ВІРА: дадь в Польщi мiра вся ЄРЕСЬ заживае:
Жид, i поганин, i арiанин покой о вiру мае.
Ми дурнi були: о вiру били, бо ви нас так учили.
Щоб есте вiру зо всього миру руського вигубили.
Ви бунтували, бисьте пропали. А козакам УНІТИ,
Що провинили, в чiм прогрiшили козакам ЄЗУВІТИ?»

Цi слова заперечують традицiйнi в украiнськiй iсторiографii уявлення про роль релiгiйного чинника у повстаннi пiд проводом Хмельницького. Якщо виходити з розумiння автора, то цей релiгiйний чинник обумовлений не переслiдуваннями православних, а пропагандою, яку проводив митрополит Йоасаф та йому подiбнi. Вони цiлеспрямовано нацьковували козакiв, щоб тi воювали з поляками.

Показовою е згадка про унiтiв, тобто унiатiв. На поле Берестецькоi битви прибув холмський унiатський митрополит Якiв (Суша) (1610–1687),[33 - Про Якова Сушу див.: Pawlak W. Jakub Susza – zapomniany swiadek i historiograf bitwy pod Beresteczkiem // Wojny, bitwy i potyczki w kulturze staropolskiej / red. W. Pawlak, M. Piskala. – Wars., 2011. – S. 211–235.] який благословляв воiнiв Речi Посполитоi славнозвiсною iконою Холмськоi Божоi Матерi.



Цей факт промовисто свiдчить, що в рядах польського вiйська пiд Берестечком було чимало унiатiв-русинiв, тобто украiнцiв.

Автор вiрша е прихильником миру. Завершуеться твiр промовистими словами:

«О Хмелю, Хмелю, що тi повелю, землях ся розтiкаеш
Хутко новину, що на тичину пiднесуть тя, мiт маеш.
Як плине вода, так ВОЙНИ ВОДА з тобою всяк пропала,
Хутнiй з примiра правая вiра, нiж з твоей войни стала.
Спiвай же, Стиру, пiснь да о миру: вiйна бодай устала.
Іди ж в Днiпро, вода: радше, щоб згода хутчiй тут настала».

З пiснi випливае, що Хмельницький розпалив вiйну за вiру. За це буде покараний – вiн вже за це мае чорну мiтку. Автор вважае, що праведнiсть вiри треба доводити прикладом.

Наведений вiрш про Берестецьку битву виглядае дещо незвично на фонi iнших вiршiв. Ми нiчого не можемо сказати про його автора. Безперечно, це була освiчена людина. Інше питання, наскiльки високою була ця освiта. Сильний простонародний струмiнь у мовi дае пiдстави говорити, що автор не був добре обiзнаний з високим стилем та тогочасним украiнським поетичним мистецтвом.

Можливо, вiн належав до духовного стану. Чи не звiдси його iнтерес до релiгiйних питань? Є в цьому вiршi толерантне ставлення до унiатiв та езуiтiв. Подiбне ставлення зустрiчалося в середовищi тогочасного вищого православного духовенства Киiвськоi митрополii, яке навiть ладне було йти на порозумiння з унiатами та католиками. Можливо, автор вiрша входив до кола цих людей. Звiдси його прагнення до миру й порозумiння з поляками та конфесiйними конкурентами.

Збереглися народнi пiснi й думи про подii Хмельниччини, зокрема дума про Хмельницького й Барабаша, про битву пiд Жовтими Водами та Корсунем, про похiд на Молдавiю, поразку пiд Берестечком, Бiлоцеркiвський мир, про деяких соратникiв Богдана Хмельницького, наприклад Кривоноса. Не можна однозначно твердити, що вони з’явилися саме в часи козацького повстання. Але iхнi сюжети й iнтерпретацii свiдчать, що коренi цих творiв сягають тих часiв.

У згаданих творах часто з сарказмом говориться про ляхiв, про iхнi поразки вiд козацького вiйська. Так, у думi про Бiлоцеркiвський мир розповiдаеться, як козаки загнали ляхiв аж до Вiсли. Наляканi ляхи називають козакiв рiдними братами й просять iх пустити за Вiслу «хоть у одних сорочках». Тим часом на рiчцi зломився лiд.

«…тодi козаки ляхiв рятували, за патлi хватали,
да ще далi пiд лiд пiдпихали:
«Ей, ляхи ж ви, ляхи,
мостивиi пани!
Колись нашi дiди над цiею рiчкою козакували
да в сiй рiчцi скарби поховали;
як будете скарб находити,
то будемо з вами пополам скарб дiлити,
тодi будемо з вами за рiдного брата жити.
Ступайте, тут вам дорога одна до самого дна».[34 - Цит. за: Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури. – 2-е вид., виправлене. – Львiв, 1994. – Кн. друга. – С. 469.]

Козаки ж у цих творах представленi як славнi молодцi, котрi легко перемагають ляхiв. А ляхам випоминаеться те, що вони погано ставилися до козакiв.

Були твори, в яких розповiдалося про погроми евреiв. У них, як правило, йдеться про жидiв-рандарiв (орендарiв), котрi безжалiсно експлуатували мужикiв та козакiв:

«…котрий би то козак альбо мужик iсхотiв риби вловити,
жiнку свою з дiтьми прокормити,
то не йди до пана благословиться,
да пiди до жида-рандара, да поступи йому часть оддають,
щоб позволив на рiчцi риби вловити,
жiнку свою з дiтьми покормити».[35 - Цит. за: Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури. – 2-е вид., виправлене. – Кн. друга. – С. 468.]

Дiйшли до нас й твори, де говориться про негаразди Хмельниччини. У одному з них йдеться про те, як Хмельницький вiддавав украiнцiв у ясир:

«…що все парубочки, да дiвочки,
да молодиi молодички,
да безщасниi удовички.
Парубочки iдуть – у дудочки грають,
а дiвочки iдуть – пiснi спiвають,
а вдовички iдуть – сильно ридають.
Ой вони iдуть, сильно ридають
да Хмельницького проклинають:
«Бодай того Хмельницького
первая куля не минула,
а другая устрелила,
у серденько уцелила!».[36 - Там само. – С. 483.]

Тобто в народнiй пам’ятi Хмельницький не обов’язково постае в образi героя. Як бачимо, про нього говориться i як про винуватця народних лих.

До творiв, якi вийшли з-пiд пера православних i писалися в часи Хмельниччини чи незадовго пiсля неi, належить т. зв. Львiвський лiтопис.[37 - Див.: Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Вид. друге. – К., 1971.] Названий вiн так через те, що був знайдений у Львовi.

Імовiрним автором лiтопису вважаеться Михайло Гунашевський – дрiбний шляхтич iз Галичини, який став священиком. У 1647 р. вiн потрапив до канцелярii Вiйська Запорозького, брав участь у посольствi Богдана Хмельницького до Москви в 1652 р., а потiм опинився в оточеннi Івана Виговського. У 1660 р. Гунашевський отримав посiлостi на Приднiпров’i, маючи на той час сан протоiерея. Отже, iмовiрний автор Львiвського лiтопису був безпосереднiм свiдком подiй Хмельниччини.[38 - Див.: Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Вид. друге. – С. 13–17.] Це не могло не знайти вiдображення в його творi. Правда, сам твiр закiнчуеться описом битви пiд Зборовом та Збаражем у 1649 р.



Михайло Гунашевський розглядав унiю, мiжконфесiйну напругу мiж католиками й православними як одну з головних причин конфлiктiв мiж козаками й поляками. Згодом ця думка набула значного поширення в украiнськiй лiтературi, а також у лiтературi росiйськiй. Давала вона про себе знати i у польськiй та еврейськiй лiтературах.


Автор, судячи з усього, належав до духовних осiб, i це не могло не позначитися на його позицii. Конфесiйнi аспекти в лiтописi посiдають далеко не останне мiсце. Можна погодитися з Михайлом Возняком, що лiтописець «завзятий оборонець православноi вiри й ворог унii».[39 - Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури. – 2-е вид., виправлене. – Кн. друга. – С. 365.] Тобто маемо бажання зображувати повстання Хмельницького як релiгiйну вiйну – хоча насправдi це не зовсiм вiдповiдало реальному стану справ. Звiсно, конфесiйнi чинники грали певну роль, релiгiйнi вiдмiнностi накладали вiдбиток на поведiнку конфлiктуючих сторiн, посилюючи протистояння, тi чи iншi релiгiйнi питання обговорювалися пiд час дипломатичних перемовин. Та попри те не варто перебiльшувати значення чинника конфесiйного. Коли тiй чи iншiй сторонi було потрiбно, то вона iгнорувала релiгiйну приналежнiсть. Наприклад, повсталi козаки, котрi репрезентували себе захисниками православ’я, не завжди знаходили спiльну мову з iерархами православноi Киiвськоi митрополii, нерiдко вбивали православних християн, навiть грабували православнi церкви й монастирi. А iхнiми союзниками на початковому етапi повстання були татари-мусульмани.

Із симпатiею лiтописець зображуе Богдана Хмельницького i козакiв. Описуе битви 1648 р. i перемоги над поляками. Дае зрозумiти, що важливу роль у цих битвах вiдiгравала татарська орда. Навiть наводить розмову мiж гетьманом Миколою Потоцьким та Богданом Хмельницьким. Ця розмова е вигаданою, але сама по собi вона показова. «Хлопе, – нiби запитав Потоцький Хмельницького, – чим же знаному рицарству орд татарських (яким i перемогу приписують) заплатиш?» Хмельницький же вiдповiв: «Тобою… i iншими з тобою».[40 - Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Вид. друге. – С. 121.]

Лiтописець без прикрас говорить про тi страждання, якi принесла Хмельниччина. Ведучи мову про подii 1648 р., пише: «Але орди люд незлiчений з собою до поганських краiн затягли в полон. Був i голод всюди, куди тiльки прийшли вiйська козацькi. Був i мор якийсь… Багато вiйськових на дорогах i на Украiнi вмерло».[41 - Там само. – С. 122] Говорить лiтописець про жорстокi розбоi козакiв i татар пiд Львовом:

«Замку Високого добули i люд повбивали, також у католицьких монастирях все забрали i у церквах. Одних людей татари в полон забрали, другi вiд меча загинули, третi – вiд голоду, четвертi – вiд моровицi. У церквi Святого Юрiя було 54 трупи убитих людей…»[42 - Там само. – С. 123] Отже, у лiтописi говориться про небажанi, з точки зору православного священика, речi. Адже церква Святого Юра була православною. І в нiй православних людей вбивали своi ж православнi козаки або iхнi союзники – татари.

Твором украiнського автора другоi половини XVII ст., в якому частково була вiдображена Хмельниччина, е «Хронiка з лiтописцiв стародавнiх» Феодосiя Софоновича (? – 1677).[43 - Твори Феодосiя Софоновича див.: Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – К., 1992; Феодосiй (Софонович). Виклад о Церквi святiй / упоряд. о. Юрiй Мицик. – К., 2002.] Хоча твiр не дiйшов до друкарського верстата, проте iснував у численних списках. Тому вплинув на украiнське iсторiописання наступних часiв.

Про автора «Хронiки…» вiдомо таке. Народився вiн десь у першiй чвертi ХVIII ст. в Киевi у мiщанськiй родинi. Освiту здобував у Киево-Могилянськiй академii, де отримав знання з латинськоi, грецькоi, польськоi та церковнослов’янськоi мов. У 1640-х – на початку 1650-х рр. викладав у цьому навчальному закладi, у 1653–1655 рр. був його ректором. Весною 1655 р. став iгуменом Киево-Михайлiвського монастиря. У нього на очах проходили подii Хмельниччини й Руiни.



Феодосiй Софонович розглядав iсторiю Украiни-Русi з давнiх, зокрема киево-руських часiв, до вiйни пiд проводом Хмельницького, а також до деяких подiй пiсля неi. Опис доведений до 1672 р., коли турецьке вiйсько взяло Кам’янець-Подiльський.


Для Софоновича вiйна пiд проводом Хмельницького стае важливим моментом iсторii Русi. Сам автор був не лише очевидцем цих подiй, але i брав у них безпосередню участь. При читаннi «Хронiки…» складаеться враження, що Софонович намагався бути максимально правдивим, оскiльки описуе подii, нiби не стаючи нi на ту, нi на iншу сторони. Лише в рiдких випадках дозволяе собi давати якiсь оцiнки.

Розповiдаючи про подii 1648 р., хронiст не дошукуеться причин козацькоi вiйни, немае в нього й апологетики Хмельницького. Радше, навпаки. Якщо виходити з опису того, що вiдбувалося в 1648 р., то бачимо, що автор «Хронiки…» звертае увагу на подii, якi аж нiяк не прикрашають козакiв та iхнього ватажка. Наприклад, чимало уваги придiлено опису взяття й руйнування козаками мiста Тульчин. «…полковник Ганджа, – пише Софонович, – з немалим козацьким вiйськом пiдiйшов до Тульчина, де вся шляхта воеводства Брацлавського сховалася, i князь Четвертинський Іван з ними сховався. Ганджа хотiв тодi той






Киево-Могилянська академiя. Старий корпус на фотографii 1860-х рокiв



Тульчин здобути. Шляхта з Тульчина жадала перемир’я. Ганджа з ними перемир’я учинив, але, однак, поставив вимогу, щоб всiх жидiв було видано. І так шляхта видала всiх жидiв зi всiею iхньою маетнiстю. Ганджа усiх жидiв наказав убити, а маетностi iх забрав i вiдiйшов вiд Тульчина. Пiсля цього швидко iнший полковник Хмельницького, Остап Іванський, прийшов до Тульчина зi своiм полком, здобув замок Тульчинський, шляхту, яка була в тому замку, повбивав, там i князь Четвертинський Іоанн, православний, був убитий, а княгиню його до Уманi було взято в неволю».[44 - Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – С. 228.] Козаки в цих описах постають як убивцi й грабiжники: навiть убивають православних людей, русинiв. Спецiально акцентуеться увага на вбивствi православного князя Івана Четвертинського. Принагiдно варто вiдзначити, що руський князiвський рiд Четвертинських розглядався в той час як один з головних покровителiв православ’я в Речi Посполитiй.

Софонович виявляе помiтну лояльнiсть до польських королiв. Про них говорить з повагою – що характерним було для тодiшнього етикету. Особливо тепло вiдзиваеться про короля Владислава: «Владислав був дуже добрий до Русi i зичливий».[45 - Там само.] Описавши перемогу козакiв i татар пiд Пилявцями, хронiкер розповiдае про похiд цих вiйськ пiд Львiв та Замостя, який для мiсцевих мешканцiв, у тому числi православних, став справжньою трагедiею: «…Хмельницький та хан зi своiм вiйськом потягнулися пiд Львiв. Йдучи, татари багато мiст i сiл пустошили й палили, i людей у неволю забирали. Пiд Львовом ставши, дуже багато шкоди вчинили, а львiв’яни вiдкупилися в Хмельницького, давши йому багато скарбу. Звiдти пiшов Хмельницький iз ханом пiд Замостя, всюди пустошачи i людей у неволю беручи. Коли Замостя добував, то замостяни великим скарбом вiд Хмельницького вiдкупилися. А загони козацькi й татарськi тим часом аж за Вiслою пустошили. Так i зима надiйшла, тодi Хмельницький i хан з дуже великими скарбами повернулися додому».[46 - Там само. – С. 229.] Тобто з цих слiв випливае, що нi Хмельницький, нi його союзники, татари, не йшли на украiнськi землi з «визвольною мiсiею», чи мали на метi захопити Варшаву й утвердити свою владу в Речi Посполитiй. Зрештою, в системi тогочасних уявлень останне було нереальним. Хмельницький не мав аристократичноi кровi й не мiг сприйматися як легiтимний правитель.

З болем Софонович описуе подii, що вiдбулися пiсля Зборiвських домовленостей. Спочатку говорить, що король Ян ІІ Казимир надав козакам вольностi, обiцяв не допускати перебування коронних вiйськ на украiнських землях, забрати церкви в унiатiв i вiддати iх православним. Далi читаемо: «Там же за вислугу татарам дозволив король взяти багато мiсць на Подiллю, якi могли би оборонятися…» Це можна зрозумiти так. Мовляв, король змушений був вiдкупитися чимось вiд татар, якi прийшли з козаками. Вiн вирiшив iх обманути, дозволивши грабувати мiста на Подiллi, якi могли оборонятися. І тут далеко не найкращу роль вiдiграли козаки, якi «перед татарами приходячи, запевняли на мiсцях людей, що буде спокiй, а коли iх пускали в мiста, за ними татари вслiд приходили i людей зi всiма скарбами брали в неволю». Софонович, розповiвши про цi безчинства, вигукуе: «Горе! Горе!»[47 - Там само. – С. 229.]

Дещо незвичним видаеться опис битви пiд Берестечком у 1651 р. Хронiст говорить, що поляки переважно почали напирати на татар, не особливо чiпаючи козакiв. Татари подумали, що поляки е в змовi з козаками. Це налякало iх. І вони вирiшили вiдступити з поля бою. У цiй ситуацii король мiг козакiв у болотах потопити й побити. Але змилостивився над ними i наказав жовнiрам не гонити козакiв. «Козаки самi, затривожившись, втекли на Украiну, все покинувши, i дуже багато iх у болотi потонуло…».[48 - Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – С. 230.]

Наскiльки таке бачення битви пiд Берестечком вiдповiдае дiйсностi, можна дискутувати. Але цей опис, як i iншi фрагменти «Хронiки…», засвiдчують: автор був роялiстом i з пiететом ставився до влади польського короля. І в цьому контекстi Хмельницький, який воював з королем, не мiг сприйматися позитивно.






О. Сiренко. «Битва пiд Пилявцями»



Автор «Хронiки…» виражав позицiю тогочасного вищого православного духовенства Украiни, яке не бачило в козаках своiх надiйних союзникiв. Його представники ладнi були орiентуватися на легальних правителiв, наприклад на польського короля чи, зрештою, на царя московського.

Можемо констатувати, що украiнськi хронiсти, якi писали пiд час Хмельниччини та вiдразу пiсля неi, не замовчували негативнi факти в дiяннях козакiв (занадто цi факти були очевиднi!). Через це не могли вони творити апологетичний образ козака чи iхнього гетьмана Богдана Хмельницького. Козацька апологетика на сторiнках украiнських лiтописних творiв з’являеться пiзнiше – коли про негативнi реалii стали забувати, а в козацькоi старшини з’явилася потреба утвердити себе як пануючий соцiальний стан на украiнських землях.

Загалом iз середини й другоi половини XVII ст. до нас дiйшло мало украiнських писемних пам’яток, якi б давали вiдносно цiлiсну картину Хмельниччини й намагалися осмислити це явище. На те була низка причин.

По-перше, военнi лихолiття, що стали постiйними на украiнських землях протягом тривалого часу, аж нiяк не сприяли тут розвитку лiтературноi творчостi. Наприклад, у цей час зазнала руйнацii та занепала Киево-Могилянська колегiя.

По-друге, вище православне духовенство Киiвськоi митрополii, що загалом стояло на позицiях лояльностi до влади Речi Посполитоi, не було в захопленнi вiд дiй Хмельницького та його повстанцiв. Воно намагалося займати вiдносно нейтральну позицiю, балансуючи мiж козаками та державною владою. Представники цього духовенства (а саме вони в той час репрезентували украiнську iнтелектуальну елiту), як правило, в своiх творах оминали тему Хмельниччини, обмежуючись абстрактними закликами до миру.

По-трете, козацька старшина в той час ще не спромоглася створити в своему середовищi iнтелектуалiв, якi б могли зайнятися осмисленням i прославленням Хмельниччини. Це сталося пiзнiше, у XVIII ст., коли з’явилася низка козацьких лiтописцiв та iхнiх послiдовникiв.

Можна також допустити, що чимало писемних творiв, якi з’являлися в той час в Украiнi, у вогнi военних лихолiть просто були знищенi й не дiйшли до нас.

Натомiсть у другiй половинi XVII ст. осмислення Хмельниччини зустрiчаемо в творах авторiв-католикiв, передусiм у лiтературi польськiй. Це не дивно. Інтелектуали, що представляли польське шляхетство, хотiли з’ясувати, чому такi нещастя впали на Рiч Посполиту.

Однiею з перших праць, де велася мова про вiйну пiд проводом Хмельницького, е праця Йоахима Пасторiя (справжне прiзвище – Гiртенберг; роки життя – 20.09.1611 – 26.12.1681)[49 - Про Йоахима Пасторiя див.: Мицик Ю. А. Пасторiй Йоахим // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 8. – С. 87.] «Вiйна скiфо-козацька, або Про змову татар, козакiв i руськоi чернi проти Польського королiвства за непереможного короля Польщi i Швецii Яна Казимира», яка вийшла в 1552 р. у Гданську з присвятою королю Яну ІІ Казимиру.[50 - Pastorio І. Bellum scythico cosacicum, seu de coniuratione Tartarorum, Cosacorum ey plebis Russicae contra Regnum Poloniae ab invictissimo Poloniae et Sveciae rege Joanno Casimiro… – Gedani, 1652.] Народився Пасторiй у сiм’i протестантського пастора в Сiлезii. Протягом життя кiлька разiв мiняв вiровизнання. Був лютеранином, соцiнiанином, кальвiнiстом, зрештою перейшов на католицизм i навiть став католицьким священиком. Тривалий час проживав на Волинi, будучи лiкарем у заможнiй шляхетськiй родинi Сенют. Коли вибухнула Хмельниччина, переiхав до Балтiйського Помор’я. Жив у Ельблонгу, Гданську, Фромборку. Був офiцiйним iсторiографом короля Яна Казимира.






Йоахим Пасторiй



У працi «Вiйна скiфо-козацька…» розглядаються подii 1648–1651 рр. Варто враховувати, що ця праця була написана незадовго пiсля волинського перiоду життя Пасторiя, коли вiн належав до «братiв польських» (соцiнiан).[51 - Про соцiнiанство на украiнських землях див.: Історiя релiгii в Украiнi. – К., 2002. – Т. 5. – С. 52–94.] Соцiнiани, як i iншi неправославнi, зазнавали переслiдувань з боку повсталих козакiв. Значна частина з них змушена була покинути украiнськi землi. І все ж серед них поширеною була думка, що у вибуху Хмельниччини винуватi самi польськi шляхтичi. Деякi соцiнiани, прийнявши православ’я, навiть опинилися в лавах козацького вiйська. Наприклад, до таких належав Юрiй Немирич (1612–1659), автор проекту Гадяцького договору.[52 - Про Юрiя Немирича див.: Брик М. Юрiй Немирич на тлi iсторii Украiни. – Лоссер, 1974; Stanislaw Kot. Jerzy Niemirycz – w 300-lecie Ugody Hadziackiej. – Paryz: 1960.]

Пасторiй неприхильно ставиться до козакiв. Вони для нього – варвари. На початку твору iсторик дае характеристику Хмельницькому.[53 - Pastorio І. Bellum scythico cosacicum, seu de coniuratione Tartarorum, Cosacorum ey plebis Russicae contra Regnum Poloniae ab invictissimo Poloniae et Sveciae rege Joanno Casimiro… – Р. 5–7.] Про нього вiн пише, що той був козаком «староi мiлiцii», тобто реестрового вiйська, «окрiм мистецтва володiння зброею, якого навчився в попереднiх вiйнах», володiв письмом, «що рiдко зустрiчаеться в цих варварiв».

Автор «Вiйни скiфо-козацькоi…» твердить, що Хмельницький був сотником, навiть козацьким послом до короля й сейму, потiм писарем реестрового козацького вiйська. Вiн видався королевi Владиславу IV здiбною людиною, яка могла б очолити козацьке вiйсько для ведення вiйни. Тут, ймовiрно, робиться натяк на те, що Владислав готувався до вiйни з татарами й турками. Хоча про це прямо й не говориться.



Увага короля до Хмельницького зробила його пихатим. Оскiльки до «зовнiшньоi вiйни» справа не дiйшла, Хмельницький шукав собi роботу. Випадково посварився з «Чаплинським, пiдстаростою Конецпольського», за межi своеi землi. Хмельницький вважав, що Чаплинський вчинив йому «приватну зневагу» й захотiв помститися. Вiн легко знайшов спiльникiв у «мiсцях, де всi пам’ятали про давню свободу» i «де спокiй видавався важким як основа неволi». Зрештою Хмельницький втiк на «запорiзькi острови», де козаки мали свое пристанище.


В одному iз останнiх своiх видань «Історii Польщi часiв правлiння Владислава IV до його отруення, мiжкоролiв’я й обрання та коронацii Яна Казимира» (1680 р.) Пасторiй бiльш розлого говорить про конфлiкт мiж Чаплинським та Хмельницьким. При цьому посилаеться на лист останнього до гетьмана Миколи Потоцького.[54 - Pastorio І. Historiae Polonae pars prior de Vladislav IV Regis extremis, secutoq; inde interregno, et Joannis Casimiri Electione ac Coronatione. – Gedani, 1680. – Р. 31–35.] Хоча самого листа не наводить. Там йдеться про те, що Хмельницький мав на територii Чигирина маетнiсть, яка дiсталася йому вiд батька. Батько ж, за твердженням Пасторiя, був шляхтичем iз Литви, який одружився на русинцi. Маетнiсть йому в Чигиринi надав гетьман (ймовiрно, Станiслав Конецпольський). У битвi пiд Цецорою в 1620 р. вiн опинився в неволi i був завезений до Туреччини, де й помер. А його син, себто Богдан Хмельницький, потрапив у неволю до кримських татар, звiдки його викупила мати. З того часу Богдан жив удома, займаючись господарством, поки Чаплинський (маеться на увазi Данило Чаплинський, на той час пiдстароста чигиринський), отримавши вiд гетьмана Станiслава Конецпольського Чигирин, не вигнав його з маетностi. Хмельницький намагався порозумiтися iз сином гетьмана, Олександром Конецпольським. Але це нiчого не дало. Тодi майбутнiй козацький вождь подався до Варшави, до короля Владислава, який перед тим хотiв його зробити гетьманом козацького вiйська. Проте i тут вiн допомоги не отримав. За вiдiбране майно Хмельницький одержав невелику суму – 50 злотих. До того ж Чаплинський у Чигиринi прилюдно побив його сина i погрожував йому самому. Становище Хмельницького погiршували доноси козацького сотника Романа Пешти. «Молодий Конецпольський», тобто Олександр, наказав арештувати Хмельницького, що й було зроблено. Із ув’язнення той звiльнився лише завдячуючи поруцi свого приятеля, полковника Станiслава Кричевського (Михайло Станiслав Кричевський у той час був чигиринським полковником реестрових козакiв). Пiсля цього всього Хмельницький, не чуючи себе в безпецi в Чигиринi, втiк на Запорiжжя.

Окрiм того, Пасторiй говорить, що пiсля смертi короля Владислава Хмельницький говорив, нiби той рекомендував йому шукати справедливостi, взявшись за шаблю.

Популярною вiршованою хронiкою, де розповiдалося про подii Хмельниччини, була праця барокового поета й iсторика Самiйла Твардовського (1595? – 1661) «Вiйна домова з козаками й татарами, московiтами, потiм шведами й угорцями, яка точилася протягом дванадцяти рокiв».[55 - Про Самiйла Твардовського та його твiр див.: Тарасенко І. Ю. «Wojna Domowa» польського хронiста С. Твардовського як iсторичне джерело та пам’яткa iсторичноi думки. – К., 2011; Kaczmarek M. Epicki ksztalt poematоw historycznych Samuela Twardowskiego. – Wroclaw – Warszawa – Krakоw – Gdansk, 1972.] Перше ii видання побачило свiт у Краковi в 1660 р.[56 - Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, Moskwa… przez lat dwanascie toczaca sie dotad. – Krakоw, 1660.] Друге – у Калiшi в 1681 р.[57 - Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, z Moskwa, potym Szwedami i z Wegry przez lat dwanascie za panowania… Jana Kaziemierza… Na cztery podzielona ksiegi… Opus posthumum. – Kalisz, 1681.] Твiр користувався популярнiстю не лише в Польщi, а й Украiнi.






Герб Самiйла Твардовського



У поемi чимало уваги було придiлено битвам пiд Збаражом у 1649 р. та Берестечком у 1651 р. Героями твору можна вважати князя Ярему Вишневецького та короля Яна Казимира. Подiбний концептуальний пiдхiд щодо героiв простежуеться i в романi Генрiка Сенкевича «Вогнем i мечем», оскiльки автор цього художнього твору теж використовував «Вiйну домову…» Твардовського. Зрештою, сам термiн «вiйна домова», що можна перекласти як «вiйна громадянська», широко ввiйшов у вжиток у польськiй iсторiографii для означення Хмельниччини.

Для Твардовського Хмельницький не е позитивним героем. Хоча, треба вiддати належне автору, вiн достатньо об’ективно описуе дiяння козацького гетьмана. У творi е роздiл пiд назвою «Звiдки взявся Хмельницький»,[58 - Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, z Moskwa, potym Szwedami i z Wegry przez lat dwanascie za panowania… Jana Kaziemierza… Na cztery podzielona ksiegi… Opus posthumum. – Kalisz, 1681. – S. 5–6.] де Твардовський з’ясовуе причину козацького повстання. Історiя ця виглядае таким чином.

Хмельницький володiв хутором, що знаходився неподалiк Чигирина. Володарем цього мiста був «коронний хорунжий» (маеться на увазi Олександр Конецпольський – староста чигиринський). Самого ж Хмельницького Твардовський оцiнюе високо. Мовляв, це був «неабиякий чоловiк», «багато чого знав» – i вiйськову справу, i грамоту. Правда, цi здiбностi стали причиною того, що вiн «переповнився гонором».

Далi поет-хронiст згадуе про те, що король Владислав замишляв воювати з турками. Тодi вiн радився з Хмельницьким. Пропонував йому з великими вiйськовими силами податися в морський похiд. На це майбутнiй козацький вождь погодився.

Чому Хмельницький не пiшов на туркiв, Твардовський не говорить. А переходить до iсторii конфлiкту з Чаплинським. Останнiй позаздрив багатству Хмельницького й хотiв на його землях поставити слободу. Але той не пiшов iз ним на переговори. Через те Хмельницького кинули до в’язницi, де вiн просидiв кiлька днiв. Судячи зi слiв Твардовського, вiдпустити в’язня вмовила Чаплинського дружина цього урядника.

Хмельницький, звiсно, образився. Вiн нiби сказав: «Живий Бог, i ще не вмерла козацька мати». Вийшовши iз ув’язнення, почав змовлятися з такими ж незадоволеними, як вiн, i щось замишляти. Тодi, за свiдченням Твардовського, гетьман (очевидно, мався на увазi коронний гетьман Микола Потоцький на прiзвище Ведмежа Лапа) послав листа до Кжечовського, тобто Михайла Станiслава Кричевського, щоб той негайно спiймав Хмельницького i тримав його до наступних розпоряджень. Однак Кричевський, маючи iз Хмельницьким «своi справи», застерiг його, показавши лист гетьмана.

Пiсля цього Хмельницький «осiдлав прудкого коня», набрав загiн козакiв i подався на Запорiжжя. Щоб виправдати цей «зрадницький вчинок», посилав до гетьмана листи, в яких скаржився на Чаплинського, що той його ув’язнив.

Далi подаеться дуже цiкава iнформацiя про переговори Хмельницького в ордi, тобто з кримськими татарами, на яку, на жаль, дослiдники не звертають увагу. Мовляв, козацький ватажок нагадав татарам про минулi своi з ними угоди (в оригiналi akkordy – ймовiрно, вiд iталiйського слова «узгодження») i про послуги, наданi «iхньому Сангерею». Пiд останнiм, судячи з усього, мався на увазi калга Шагiн-Гiрей, який вiдiгравав помiтну роль в iсторii Кримського ханства в 20-х рр. XVII ст.

Так, у 1623 р. кримським ханом став Мехмет-Гiрей, який iз Персii повернув свого брата Шагiн-Гiрея, зробивши його калгою, тобто другою особою в державi. Цього ж року Персiя розпочала вiйну з Османською державою. Кримський хан теж вступив у вiйну з османами, залучивши при цьому запорозьких козакiв. Вiйна з турками й протурецьки налаштованими силами в Кримському ханствi тривала до 1629 р. Цю вiйну можна трактувати як вiйну за незалежнiсть кримських татар вiд османiв. І дiяльну в нiй участь взяли украiнськi козаки. Мехмет-Гiрей в остаточному пiдсумку програв, загинувши в 1629 р., а Шагiн-Гiрей знову емiгрував до Персii.[59 - Про цi подii та iхнiй контекст див.: Кралюк П. Козацька мiфологiя Украiни: творцi та епiгони. – Харкiв: Фолiо, 2016. – С. 60–63.]

Якщо наведене свiдчення Твардовського про переговори Хмельницького в ордi не е вигадкою i мае пiд собою пiдстави, то можна припустити, що в 1620-х роках Богдан разом зi своiми соратниками брав участь у вiйнi Мехмет-Гiрея та Шагiн-Гiрея проти туркiв.

Твардовський пише, що хан вагався, чи йти з Хмельницьким на угоду – бо пiдозрiлим той йому видався. Однак коли козацький проводир вiддав свого сина в заставу, поклявся на шаблi та ще й дав багатi дарунки, хан погодився допомогти i наказав татарам пiдготувати сiм тисяч воякiв.






Веспасiанан Коховський



Ще одним вiдомим твором про Хмельниччину, який мав вплив як на польську, так i на украiнську iсторiографii, були «Аннали Польщi вiд смертi Владислава IV» авторства Веспасiана Коховського (1633–1700).[60 - Про Веспасiана Коховського див.: Герасименко Н. О. Коховський Веспасiан // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 5. – С. 244.] У другiй половинi XVII ст. вiн вважався одним iз найпопулярнiших польських «сарматських» поетiв. У молодi роки довелося йому «понюхати пороху». У 1650 р. Коховського зарахували до крилатих гусар, якi воювали проти украiнських козакiв. Вiн був учасником Берестецькоi битви 1651 р. Воював також проти Московii й шведiв. Брав участь у Вiденськiй битвi 1683 р.

В останнi роки життя Коховський зацiкавився iсторiею. Навiть став iсторiографом короля Яна ІІІ Собеського. Найбiльший його iсторичний твiр, згадуванi «Аннали Польщi вiд смертi Владислава IV», виходив по частинах й видавався в Краковi. У цьому творi висвiтлювалися iсторичнi подii, свiдком яких часто був сам автор. За життя Коховського вийшло три частини цього твору – у 1683, 1688, 1698 роках. Всi вони були виданi латинською мовою. Невиданою лишилася лише четверта частина. Вона побачила свiт у перекладi польською мовою аж у 1853 р. Михайло Грушевський вважав, що це «найбiльша й найпопулярнiша зi старих праць про Хмельниччину».[61 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: у 11 т., 12 кн. – Т. 8, ч. ІІ. – С. 204.]

Чимало iнформацii про Хмельниччину, ii причини, початок i перебiг до 1655 р. подано в першому випуску «Анналiв…» Коховського.[62 - Kochowski W. Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV Climacteres. Climacter primus. – Cracoviae, 1683.] Козацьке повстання Коховський iменуе «безбожним бунтом», а його iнiцiатором вважае Хмельницького. Про дiяльнiсть останнього говориться чимало.[63 - Ibid. – P. 19–25.]



Праця «Аннали Польщi вiд смертi Владислава IV» В. Коховського, як i «Вiйна домова…» С. Твардовського, спричинила вплив як на польську, так i на украiнську iсторiографii. Цей твiр використовували козацькi лiтописцi, зокрема Григорiй Грабянка. Звертався до нього й Генрiк Сенкевич, пишучи роман «Вогнем i мечем».


Коховський наводить рiзнi версii щодо походження батька Богдана Хмельницького – Михайла. На думку одних, вiн походив iз Мазовii, iншi вважали, що з Лисянки. В силу обставин Михайло опинився в Жовквi, при дворi гетьмана Станiслава Жолкевського. Іван Данилович утворив Чигиринське староство, Михайло перебрався туди й служив у нього писарем. Тут вiн оженився з козачкою. Коли ж гетьман Жолкевський подався з вiйськом у Молдавiю, щоб пiдтримати мiсцевого господаря Гаспара Грацiанi, який розпочав вiйну з турками, Данилович зiбрав чимало козакiв iз околиць Чигирина й послав iх на цю вiйну. Михайло в цьому вiйську був сотником. Також у цей похiд вирушив його син Богдан. У битвi пiд Цецорою польське вiйсько, яким командував Жолкевський, зазнало поразки. Гетьман загинув. Із ним загинуло чимало воiнiв. Серед них був Михайло. Богдан же опинився в неволi.

Далi Коховський говорить, що Богдана козаки викупили з кримського полону – нiби заради пам’ятi його батька, обмiнявши на татарських полонених. Така мотивацiя виглядае дещо дивно. Адже, принаймнi з цього тексту, не дуже зрозумiло, чим так догодив Михайло Хмельницький козакам.






В. Коховський. «Аннали Польщi вiд смертi Владислава IV»



Щодо Богдана, то вiн, опинившись на волi, швидко почав набирати впливу серед козацтва, оскiльки був письменним i вмiв полагоджувати рiзнi справи.

Автор «Анналiв…» спецiально акцентуе увагу на освiтi Богдана Хмельницького. Допускае, що вiн учився в «киiвськiй гiмназii» або «у Ярославi у езуiтiв».

Коховський у своiй працi намагаеться подати психологiчний портрет Хмельницького. Про нього пише: «Певно, у зрiлому вiцi вiн навчився обережностi, навчився практично оцiнювати кожну нову рiч, вiдкладати надiю на майбутне i виявляти то лагiднiсть, то знову жорстокiсть, часто не погрожуючи, водночас не забувати про помсту». Вiдзначае вiн i його вiйськовi якостi, витривалiсть духу. А ще – «лице мав усмiхнене, котрим приховував, як блискучий лiд гнилу воду, порухи своеi душi». Будучи вояком, Богдан вiдзначався послухом, нiколи не наражав себе на небезпеки. Тобто Хмельницький постае людиною потаемною, умiе приховувати своi прагнення. Проте це потаемне iнодi проривалося. Тому, пише Каховський, Хмельницький брав участь у козацьких бунтах – Тараса Трясила, Острянина й Гунi, але вмiло уникав «заслуженоi кари». Щоб продемонструвати на прикладi психологiю Хмельницького, автор «Анналiв…» розповiдае таку легенду: мовляв, коли гетьман Станiслав Конецпольський спорудив фортецю Кодак, то запитав Богдана в присутностi iнших козакiв, що вiн може сказати про цю твердиню. Але той не витримав i вiдповiв: «Що руки зробили, руки й зруйнують». Ця легенда немае реальноi основи. Вона наведена для того, щоб продемонструвати приховану скритiсть та пiдступнiсть Хмельницького. Однак вона набула поширення – особливо в лiтературi украiнськiй.

Давши таку психологiчну характеристику майбутньому козацькому ватажку, Коховський придiляе чимало уваги взаемостосункам Хмельницького й Ілька Барабашенка (саме так це iм’я звучить у Коховського). Щодо останнього, то тут мався на увазi черкаський полковник козацького реестрового вiйська Іван Барабаш (? – 1648).[64 - Про Івана Барабаша див.: Срезневский И. Иван Барабаш, малороссийский гетман // Московский наблюдатель. – 1835. – Ч. I. – С. 597–611.] Про нього нам вiдомо небагато. Вважаеться, що Барабаш завжди тримав сторону влад Речi Посполитоi. Воював пiд Цецорою та Хотином. У 1646–1647 рр. зустрiчався iз королем Владиславом, обговорюючи питання походу на татар i туркiв. На початку повстання Хмельницького лишився на боцi Речi Посполитоi. Загинув навеснi 1648 р. Існуе версiя, що був утоплений козаками – прихильниками Хмельницького.

Постать Барабаша з часом обросла численними легендами. Вiн став героем, точнiше антигероем думи про Хмельницького й Барабаша. У нiй розповiдаеться, що Барабаш мав якiйсь листи-привiлеi вiд короля, якi переховував. І ось Хмельницький iх спецiально викрадае, пiдпоiвши Барабаша. Подiбнi легендарнi оповiдi зустрiчаються також у писемних творах.

Оповiдь Коховського про Хмельницького й Барабаша, чи то Барабашенка, мае теж чимало легендарного. Автор «Анналiв…» пише, що Барабаша король iменував гетьманом запорозьким, а Хмельницького – вiйськовим писарем (notarius). Цi люди за своею вдачею й звичаями помiтно рiзнилися мiж собою.

Барабаш нiби слухався можновладцiв, готовий був йти на Чорне море, щоб воювати з «ворогами королiвства», тобто турками, але при умовi, що на це буде легальний дозвiл. Як вiдомо, сейм Речi Посполитоi не дав згоди королю Владиславу для проведення вiйни з турками. У Коховського навiть наводиться промова Барабаша до козакiв, де вiн закликае iх утриматися вiд бунтiв i обiцяе iм, якщо на це буде згода влади, повести iх на «розбiйничi ватаги татар» i на Чорне море.

«Зовсiм не так невинно поводився Хмельницький, – пише Коховський. – Його неспокiйна душа вагалася. То хилився вiн до тих, хто був прихильний до розбишацтва, то знову пригадував, що королiвський двiр, ображений (це було йому добре вiдомо) занехаяною вiйною, легко пристане на його бiк… Замислювався, чому вiйну розпочато й занехаяно, зброю пiднято й вiдкинуто?» Хмельницький, говорить далi Коховський, знав, що при королiвському дворi е чимало противникiв вiйни з турками. Вони вважали, що ця вiйна може викликати небезпеку. Знали про це й козаки. Але вони не лякалися й ладнi були йти на загострення вiдносин.

Подальшi подii у Коховського розгортаються як детектив. «Удаючи велику приязнь», читаемо далi, Хмельницький запросив Барабаша до себе в куми на хрещення дитини. І пiд час гостини з Барабашем посварився якийсь козак i убив його. Нiби Хмельницький не був причетний до цього вбивства, але те, що це сталося в його домi, кидае на нього тiнь вини. Бiльше того, це було на руку Хмельницькому, адже Барабаш стримував свавiльних козакiв.



З iнформацii та мiркувань Коховського випливае, нiби Хмельницький та бунтiвнi козаки вирiшили скористатися суперечностями у владному середовищi Речi Посполитоi. Можна так зрозумiти, що, пiшовши вiйною на туркiв, вони би мали прихильнiсть з боку короля, але наражалися на незадоволення з боку шляхти. Пiдтриманi королем, козаки могли б виступити проти шляхетського загалу. Це, звiсно, не говориться прямо – радше випливае з контексту.


Саме пiсля вбивства Барабаша почалися наради бунтiвникiв. Про це стае вiдомо коронному хорунжому Олександровi Конецпольському, якого повiдомили сотник Онiаш та Роман Песта. Хмельницького арештовують. Але Конецпольського упросив Кречовський (маеться на увазi Михайло Станiслав Кричевський) взяти того на поруки. Кречовського ж Коховський характеризуе як давнього приятеля й кума Хмельницького. Майбутнiй вождь повстання живе в Кречовського вдома нiби як пiд арештом. «…вони, – читаемо в «Анналах…», – напивалися й цiлувалися сердечно, а коли Кречовський, п’яний вiд меду, заснув твердим сном, Хмельницький, позбавившись його опiки, швидко втiк спочатку на острiв Бучок, потiм – на Микитин Рiв, де застав майже триста товаришiв-козакiв, яких послав у рiзнi сторони ширити сiм’я бунту».

Як бачимо, iз цього оповiдання випливае, що причиною козацького повстання була не особиста образа Хмельницького, а дещо iншi чинники. Акцент робиться на психологiчних моментах – бунтiвнiй натурi Хмельницького. Також даеться зрозумiти, що вiн прагнув скористатися незгодами в середовищi влади Речi Посполитоi. Про iсторiю конфлiкту з Чаплинським тут не йдеться.

Правда, ця iсторiя в «Анналах…» подаеться пiзнiше, коли Коховський наводить промову Хмельницького про кривди козакiв, виправдовуючи повстання.[65 - Kochowski W. Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV Climacteres. Climacter primus. – Р. 27–28.] Хмельницький говорить таке: «Гляньте на мене i майте милосердя! Я запорiзький вiйськовий писар, старий вояк, надiлений багатьма маетностями, перетерпiв варварське ув’язнення i замiсть того, щоби бути обдарованим, без жодноi провини, окрiм тиранськоi сваволi, зазнав небезпеки для життя. Мого сина жорстоко замордовано, жiнку забрано, маеток захоплено, не лишили менi навiть коня, а останнiм часом мене шукають, щоб убити мене. І не залишилося менi, заслуженому воiну, що проливав свою кров i тiло якого вкрите рубцями вiд ран, нiчого iншого, як лише через фальшиве звинувачення в бунтi згинути вiд руки ката».

Виклавши цi жалi Хмельницького, Коховський нiби хоче показати, що стоiть за цими словами. Колись Хмельницький, твердить вiн, мав конфлiкт iз чигиринським пiдстаростою Чаплинським (у текстi твору – Чаплицький) за фiльварок Суботiв. Майбутнiй гетьман володiв фiльварком без законних пiдстав. Земля, на якiй з’явилося це володiння, за твердженням Коховського, була подарована ще чигиринським старостою батьковi Богдана. Хмельницький вважав цю землю своею, оскiльки тривалий час господарював на нiй i мав военнi заслуги перед Рiччю Посполитою. Але на цей фiльварок претендував Чаплинський. Справа дiйшла до суду. Вирiшено було, що Чаплинський заплатить за фiльварок певну суму i той перейде в його володiння. Хмельницький змушений був пiти на таке, але затаiв образу.

Говорить Коховський i про побиття сина Хмельницького. Але побив його не Чаплинський, а його зять Коморовський на чигиринському ринку палицею. І побив не до смертi. Щодо iсторii з жiнкою, то ii Коховський вважае зовсiм фальшивою. У «Анналах…» стверджуеться, що, коли почалося козацьке повстання, то жiнка Чаплинського втекла з Чигирина. Їi схопив i згвалтував Хмельницький, одружився на нiй, але потiм жорстоко замордував.

Загалом Коховський розглядае Хмельницького як пiдступного й бунтiвного чоловiка. Те, що вiн творить, е злодiяннями i йде на шкоду Речi Посполитiй, до якоi автор «Анналiв…», зрозумiло, мае пiетет. Однак Коховський вказуе на певнi таланти козацького ватажка. Інша справа, що цi таланти не йдуть на користь людям.



У другiй половинi XVII ст. польсько-шляхетськi автори написали низку робiт, у яких так чи iнакше зачiпали питання Хмельниччини. Не всi вони дiйшли до друкарського верстата, багато залишилося в рукописах. Цi твори можуть слугувати як джерелами для реконструкцii iсторичних подiй, так i для вiдтворення суспiльних настроiв того часу.


Названi працi Пасторiя, Твардовського й Коховського заклали основи польсько-шляхетського бачення Хмельниччини. Безперечно, важливим було те, що вони були надрукованi.

Цi робити малювали картину козацького повстання, розставляючи вiдповiднi акценти. Ця картина знайшла вiдображення як у роботах захiдних авторiв, так i авторiв украiнських.

Зокрема, е цiкавою робота Самiйла Грондського (20-тi pp. XVII ст. – пiсля 1672) «Історiя козацько-польськоi вiйни…».[66 - Grondski S. Historia belli cosacco-polonici… – Pestini, 1789.] Про автора цього твору вiдомо, що вiн походив з польського шляхетського роду, служив у кварцяному, тобто королiвському, вiйську Речi Посполитоi. Мав стосунок до низки дипломатичних мiсiй. Був присутнiй на переговорах полякiв з Хмельницьким наприкiнцi жовтня 1655 р. пiд Львовом. З часом Грондський перейшов на службу до правителя Семиграддя Юрiя II Ракоцi, який змагався за трон короля Речi Посполитоi. Пiсля поразки Ракоцi став його секретарем i оселився в Семиграддi. У серединi XVII ст. Грондський почав писати латинською мовою свою iсторичну працю, яка охоплювала подii 1648–1672 pp. Проте на початку 70-х pp. XVII ст. робота над нею була перервана у зв’язку зi смертю автора. За життя останнього вона не друкувалася. Опублiкували «Історiю козацько-польськоi вiйни…» у Пештi лише в 1789 р.[67 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 8, кн. 2. – С. 204.]

У цiй працi автор наводить свiдчення про Хмельницького, якi вiн взяв вiд Івана Виговського та свого товариша Станiслава Любовiцького, з яким разом брав участь у переговорах з козаками. На цей твiр звертав чимало уваги Іван Франко в своiй науковiй розвiдцi «Хмельниччина (думи, пiснi та вiршi)».[68 - Франко І. Хмельниччина: (думи, пiснi та вiршi) // Його ж. Зiбрання творiв: у п’ятидесяти томах. – К., 1986. – Т. 43. – С. 77–84. (Звiдси ми черпаемо iнформацiю про твiр Грондського).] За мотивами твору Грондського вiн навiть написав поему «На Святоюрськiй горi».

Грондський, на вiдмiну вiд вищезгаданих польських авторiв, iнакше говорить про батька Хмельницького. Каже, що вiн, будучи шляхтичем, вчинив якийсь злочин i через те мусив ховатися серед козакiв. Така iнформацiя видаеться цiлком вiрогiдною. Адже деякi шляхтичi Речi Посполитоi, аби уникнути кари за вчиненi злочини, втiкали на Запорiзьку Сiч. У нових краях Хмельницький-старший одружився з козачкою i мав вiд неi лише одного сина на iм’я Богдан.

Останнiй вирiс серед козакiв, але отримав шкiльну освiту. Загалом життя в нього складалося добре, хоча вiн не змiг зробити вiйськову кар’еру. Однак гетьман Станiслав Конецпольський виявив до нього прихильнiсть i поставив писарем козацького вiйська. Тодi ж Хмельницькому гетьман дарував грунт понад Днiпром, де той заклав свiй хутiр Суботiв.

Правда, Конецпольський нiби жалкував, що залишив Хмельницького живим. Бо той був здiбний, але схильний до бунту. І ще нiби Конецпольський передбачав, що вiд Хмельницького Рiч Посполита зазнае лиха. Хоча, схоже, в таких свiдченнях бiльше фантазii, анiж реалiй.

Пiсля смертi Станiслава Конецпольського його син Олександр, бажаючи прославитися, вирiшив напасти на татар. Хмельницький не взяв участь у цьому походi. Тодi на Хмельницького почав наговорювати Данило Чаплинський, заявляючи, що той незаконно володiе землею. Потiм вiн влаштував напад на Богдановi володiння, вiдiбравши iх у нього. Окрiм того, Чаплинський забрав жiнку, з якою жив Хмельницький, пошлюбивши ii.

Вiдповiдно, зневажений Богдан звертався до суду, сейму, врештi до короля, але це нiчого не дало. Король Владислав порадив йому на насилля вiдповiсти силою. При цьому говорив, що хоче напасти на татар i пропонував Хмельницькому взяти участь у цiй акцii.

Пiсля цього Богдан, бажаючи помститися, почав агiтувати козакiв пiдняти повстання. Але вiн розумiв, що козацькоi сили в цiй справi буде замало. І нiби, розмiрковуючи зi змовниками, натякнув на те, щоб вдатися за допомогою до татар. Далi в Грондського подана дуже цiкава iнформацiя про те, як досягалося порозумiння з татарами. Їi варто навести повнiстю:

«Деякi козаки завважили: «Вкажи нам лише, пане Хмельницький, спосiб дiйти до ладу з татарами…» А тi, що знали про плани короля, налягали на Хмельницького, щоб той говорив докладнiше. Тодi вiн промовив: «Не можу довше укривати вiд вас, братцi, того, що король уже вiддавна, маючи намiр розпочати вiйну з турками, для сеi цiлi мав приготоване заграничне вiйсько, але задля опору державних панiв мусив вiдправити його. Тепер вiн намовляе нас, аби ми робили напади на турецькi краi i таким способом змусили туркiв до нападу на Польщу, аби в такiм разi польськi можновладцi хотя-нехотя мусили органiзувати оборону. А щоб ви повiрили, що се правда, ось вам лист короля, переданий менi канцлером у часi його вiдвiдання, ось вам хоругов i булава, переданi менi при таких i таких свiдках iз тим, що король хоче мене поставити гетьманом. Я не захотiв прийняти сього уряду, знаючи, що дехто, може, здiбнiший за мене, i не бажаючи на власну руку братися до такого великого дiла. Тут вiн предложив зiбраним усе те, що згадав у своiй промовi, i представив свiдкiв, а потiм мовив далi: «Маючи се все в руках, думаю, що добре буде пiслати з-помiж нас послiв до татар i сповiстити iх про королiвськi плани i при тiм порадити iм, що, коли хочуть жити з нами в спокоi, нехай допоможуть нам воювати Польщу, а коли нi, то виповiсти iм вiйну. Думаю, що вони не довго будуть вагатися. Бо вже й так вони були би напали на Польщу за вiдмову данини, коли б ми iх не вдержали. А тепер через останнiй напад Конецпольського вони розсердженi до крайностi».[69 - Франко І. Хмельниччина: (думи, пiснi та вiршi) // Його ж. Зiбрання творiв: у п’ятидесяти томах. – К., 1986. – Т. 43. – С. 81–82.]



Можемо констатувати, що польськi автори середини й другоi половини XVII ст., негативно оцiнюючи Хмельниччину та ii вождя, вважали козацьке повстання випадковiстю чи непорозумiнням, викликаним помстою ображеного Богдана, який вiдзначався певними здiбностями, зокрема вiйськовими, але був людиною непевною, схильною до бунту.


Звiсно, це оповiдання Грондського отримало вiдповiдну лiтературну обробку. Можливо, щось домислив автор, щось мiг домислити й Любовiцький, вiд якого Грондський, iмовiрно, його почув, та й Виговський щось теж мiг додати вiд себе, подаючи свою оповiдь у вигiдному для козацькоi старшини свiтлi. Але наведене оповiдання видаеться достовiрним – принаймнi виглядае набагато достовiрнiше, анiж вищенаведенi оповiдi про початок Хмельниччини Пасторiем, Твардовським та Коховським. Треба враховувати й те, що наведена iнформацiя мала своiм джерелом оповiдь Виговського, який був людиною, наближеною до Хмельницького, й багато про нього знав.

Думку, що саме особиста образа Хмельницького призвела до повстання, поширювала i козацька сторона. Адже тодi повстання отримувало моральне виправдання як помста за зневажену честь, гонор. Подiбне бачення також iз розумiнням сприймалося польською шляхтою.

Хмельницькому, як антигерою в польських писемних пам’ятках середини й другоi половини XVII ст., часто протиставляються, як героi, король Ян Казимир (тут, звiсно, спрацьовували роялiстськi погляди) i князь Ярема Вишневецький. Пiзнiша польська iсторiографiя, зокрема в ХІХ ст., вiдiйшла вiд таких спрощених пiдходiв. Але iх успiшно «воскресив» Генрiк Сенкевич у згадуваному романi «Вогнем i мечем».

Ще одне вiдносно достовiрне свiдчення про Хмельницького залишив венецiанський дипломат Альберто Вiмiна да Ченеда (справжне iм’я – Мiкеле Б’янкi; роки життя – 1603–1667).[70 - Станiславський В. В. Вiмiна Альберто // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 565.] У червнi 1650 р., як представник Венецiанськоi республiки, вiн з дипломатичною мiсiею прибув до Хмельницького, аби умовити того приеднатися до антиосманськоi коалiцii. Щоправда, Вiмiна лише представляв венецiанського посла Нiколо Сагредо у Вiднi i не мав повноважень укладати угоди й договори. Вiрчу грамоту та посольськi iнструкцii йому пiдписав Сагредо, який склав також листа до Хмельницького.






Ярема Вишневецький



У своiх листах до вiденського посла Вiмiна подав цiкаву iнформацiю про Хмельницького. Вiн також е автором працi «Історiя громадянськоi вiйни у Польщi», надрукованiй у Венецii в 1671 р.[71 - Vimina A. Historia delle gverre civili di Polonia… – Venetia, 1671.]

У цiй книзi дещо е про походження Хмельницького. Хоча козацький вождь iменуеться варваром, але автор зазначае, що гетьман походив iз шляхти. Батько Богдана був литовським шляхтичем, який втiк до запорiзьких козакiв, аби уникнути судовоi кари. Вiдзначае Вiмiна й освiченiсть Хмельницького. Говорить, що той навчався в якiйсь гуманiстичнiй школi в Краковi. Через те був набагато освiченiшим, нiж iншi козаки.[72 - Ibid. – P. 6–7.]

Причину козацького бунту Вiмiна також бачив у особистiй образi Хмельницького, в якого нiби гетьман Станiслав Конецпольський вiдiбрав «сiльце Суботiв». А син гетьмана, королiвський хорунжий, посадив майбутнього козацького вождя в темницю. З ув’язнення Хмельницького звiльнили приятелi, якi й допомогли йому втекти на Запорiжжя.[73 - Ibid. – P. 3–4.]

Проте набагато цiкавiшим е лист Вiмiни, де вiн оповiдае про свое посольство до Хмельницького i де навiть поданий словесний портрет Хмельницького (один з небагатьох прижиттевих описiв козацького вождя).

Історiя цього посольства така. Вiмiна отримав вiд венецiанського посла у Вiднi Сагредо доручення з’ясувати, наскiльки вiрнi вiдомостi, поширюванi у Варшавi, про намiр кримського хана спiльно з козаками напасти на Порту. Коли такi намiри у них справдi е, то iх бажано було б пiдтримати, пообiцяти допомогу Венецiанськоi республiки – щоправда, лише в загальних виразах, до отримання подальших iнструкцiй.

Якщо ж би виявилося, що такого намiру у татар i козакiв немае, то пословi доручалося зiграти на почуттях Хмельницького. Вiн мав оповiдати козацькому ватажку, як то його цiнують у Венецii. Говорити про важке становище, в якому опинилася Османська iмперiя, де розладнане управлiння i зрiе невдоволення у вiйську. Шiсть рокiв Порта даремно напружуе своi сили для боротьби з Венецiанською республiкою, флот якоi кiлька разiв замикав Дарданелльську протоку. Останнiй раз вiн протягом двадцяти двох мiсяцiв тримав ii в блокадi, не даючи нi вийти, нi ввiйти турецьким кораблям. Коли б до нового наступу венецiанського флоту приеднався козацький флот, заблокувавши Константинополь з моря i перекривши туди поставку продуктiв на кiлька тижнiв, то в столицi Туреччини почалися б бунти.

Вiмiна також повинен був з’ясувати, яке становище козацького вiйська, якоi суми грошей потребуе Хмельницький вiд Венецiанськоi республiки i як цi грошi можна передати без розголосу.

Ось як дипломат описуе козацького вождя. Подаемо це у викладi Грушевського:

«Я застав гетьмана («пана генерала») в його покою з вищезгаданими послами (що вернулися з Варшави) i деякими козацькими начальниками. Вiн устав з свого мiсця i стрiв мене серед покою, обняв мене i посадив потiм коло себе. Я подав йому вiрительну грамоту вашоi ексцеленцii (Сагреда) i разом з нею латинський переклад, бо довiдався, що гетьман не вмiе iталiйськоi мови, анi з близьких до нього осiб нiхто нею не володiе. Моi пояснення (що до перекладу, спорядженого на швидку самим Вiмiною) задоволили його, i без якого-небудь закиду вiн почав з того, що випив за мое здорове горiлки – котра кiлька разiв обiйшла наоколо, – аж прийшла пора обiду. Пiдчас того вiн роспитував мене про новини з Нiмеччини i про деякi подробицi военних успiхiв Венецii, аж нарештi дав знак, щоб я виложив своi поручення. Тодi я розповiв, що в. ексцеленцiя вислав мене уцiлувати його руки i засвiдчити поважанне до його особи та побажанне, аби йому повелося забезпечити спокiй собi i своiм людям згодою почесною i корисною. Християнськi володарi сподiваються, що нинiшне затише (в операцiях против Турка) урветься, бо Козацька нацiя (la-natione Cosacca) не звикла його зносити – пiдiймаючи зброю на Турка на сушi й на морi. Вiн (Турок) тепер стоiть безборонний перед якими-небудь нападами з сеi сторони, звертаючи всi сили на те, щоб стримати успiхи венецьких сил, нагромаджених пiд Дарданелями… Пройшла поголоска, що й Татарин пристае з козаками, заохочений догiдною для рiжних здобуткiв ситуацiею – хоче, по перше, заволодiти Отоманською iмперiею, на котру претендуе, i вона йому належить, по друге (се вже, очевидно, завданне козакiв): визволити з неволi патрiярха i силу бiдних християн. Тому всесвiтлiша республiка Венецька схотiла вислати когось, щоб довiдатися правди в сих поголосках i запевнити в. ексцеленцiю, що Турок був би так притиснений морськими й сухопутними силами Венецii, що мусiв би лишити Татарам i козакам повну свободу в здiйсненню iх планiв.

«Вiдповiв (гетьман), що дякуе в. ексцеленцii за чемнi вiдносини i ще перед моiм приходом дуже iнтересувався успiхами венецькоi сили i царгородськими розрухами. Що вiн тiшився iх (венецькими) успiхами i радо прилучився б до iх акцii, коли б лише домашнi справи забезпечились настiльки, аби не треба було боятися нових внутрiшнiх клопотiв – при незабезпечених вiдносинах з Поляками, що почувають себе ображеними до живого. Єсть люде (мiж Поляками) добре настроенi, що бажають спокою, але е ще й неспокiйнi люде, що не перестають вiдгрожуватись i похвалятися пiмстою (козакам), i умови згоди досi не виконанi. Знае, що татарський посол був в Варшавi, але в яких справах, се ближче йому не вiдомо, i хоч вiн хановi брат i товариш, вiн не може здаватись на нього так далеко, що мiг би облишити край без оборони, виставлюючи його на небезпеку ногайських нападiв. В кождiм разi не залишить подати сю справу на обраду i рiшенне Запорозького товариства (compagnia di Zaporosa), припускаючи при тiм, що всесвiтлiша республiка Венецька пiдогрiла б охоту козакiв вiдповiдною грошевою субсидiею».

Вiмiна на се вiдповiв, що при великiм множествi козацького вiйська не трудно було б його подiлити й пуститися на вiйну з частиною його – лишивши другу частину для охорони. Польщi козакам нема чого боятися – так вона знищена i вичерпана, i прихильники реваншу не мають послуху у короля i бiльш розважних людей. Що до грошевоi субсидii з боку Венецii Вiмiна припускав, що вона ii не вiдмовить, хоч мае величезнi видатки. На се гетьман нiчого не сказав, а запитав, чи Вiмiна мае паспорт вiд польського короля, инакше сказавши – чи робить своi пропозицii за його вiдомом i згодою? Вiмiна вiдповiв, що не мае, i не просив, бажаючи заховати свою мiсiю в секретi, одначе короля поiнформовано про сю подорiж, i вiн виявив свое спочутте. На се гетьман завважив, що дiйсно для такоi акцii потрiбна згода короля – i пустився в згадки про пляни Володислава, розбитi неохочими до вiйни магнатами. Радив вислати посольство до хана й прихилити його до походу на Туркiв, вважав се можливим, бо вiдносини Татар до Туркiв подiбнi до тих, в яких були козаки до Польщi до останнього часу; коли б хан схотiв iти на Турка, гетьман також пiшов би. З сього Вiмiна мусiв змiркувати, що всi варшавськi балачки про ханськi пляни проти Порти, про татарсько-козацьку акцiю в сiм напрямi й польськi накази Хмельницькому – пiслати козакiв на море, чиста фiкцiя: Хмельницький не знав про се нiчого i висловлював все се як свiй проект i цiлком нову гадку. Але яснiш поставити сього делiкатного питання Вiмiна не зважився; вiн тiльки спитав гетьмана, чи се не на Турка покликав хан козакiв до помочи (в дорозi йому сказали, що Хмельницький саме виiздить за Днiпро до козацького вiйська, зiбраного на поклик хана). Гетьман заперечив – вiйсько зiбране для походу на Черкесiв, що не схотiли дати хановi уставленоi дани хлопцями й дiвчатами.

Серед сих розмов, що потрiвали кiлька годин i переплiталися горiлкою, оповiдае Вiмiна, кiнець кiнцем застелили стiл i принесли обiд, до котрого запрошено i його, i потiм довго пили, аж доки прийшла пора вiдправляти послiв: одного татарського, другого донських козакiв, i гетьман вiдпустив Вiмiну, двiчi випивши добрим вином за щасливi успiхи венецькоi зброi. Роспитувавши старшин Вiмiна довiдався, що татарський посол приiздив з подякою хана за козацьку помiч в експедицii на Черкесiв, а Донцi приiздили потвердити свое брацтво з Запорозьким вiйськом i заручитися його протекцiею…

Потiм Вiмiна мав ще другу авдiенцiю у гетьмана, i на нiй продовжувалися тiж розмови. Гетьман спитав мiж иншим, чому Венецька республiка не постараеться намовити воевод Валахii, Молдавii i Трансiльванii, щоб вони теж пiднялися на Турка i визволилися з-пiд його влади? Вiмiна не знав, що на се сказати. Далi гетьман докладнiше спинився на кримськiй справi, доводячи, що похiд хана певно привiв би до повного упадку Оттоманську iмперiю, i тому треба б приложити всяких старань, щоб його пiдняти, – говорив, що напише про се в листi до Сагреда, i дiйсно написав. Стараючись зрозумiти се натисканне Хмельницького на участь хана (про бажанне хана воювати на Турка йому знов таки нiчого не було вiдомо!) – Вiмiна пояснив собi се так: «Хмельницький, чоловiк дуже дотепний, знав, що йому нема чого боятися иншого нападу, як тiльки вiд сього сусiда-варвара (хана); хоч вiн не довiряе й Польщi, але знае, що рушитися вона не може через недостачу людей, грошей i згоди. Тому хотiв би бачити Татар заплутаними в турецьку вiйну: при звязку Татар з Поляками тiльки се забезпечило б i улекшило б його людям похiд на Евксiн i побiду».

У суботу, 11 червня, гетьман закликав Вiмiну до Суботова, «свого улюбленого мiсточка», i там прийняв «з своею звичайною чемнiстю». Сказав, що хоче його вiдпустити, дав йому листа до Сагреда, паспорт на дорогу туди й назад, з наказом усiм полковникам, сотникам i т. д. чинити пiсланцевi вiльний пропуск i давати все потрiбне на дорогу, i визначив трьох козакiв провiдникiв. Висловив надiю, що скоро побачить






Т. Шевченко. Богданова церква в Суботовi, 1845 р.



його знову, а тим часом порадиться з Запорозьким вiйськом в сiй справi та постараеться довiдатися про погляди хана. Нехай Сагредо буде певен, що готовости пiдняти се славне дiло – вiйну з Турком, гетьмановi не бракуватиме. З розчуленнем оповiдае Вiмiна про богатi дарунки, якi вiд нього одержав (прегарний карабин, багато iнкрустований), всякий припас на дорогу (мiж иншим мiд, котрого рецепту при тiм Вiмiна подае) i кiлька талярiв «на горiлку». Дуже хвалить при тiм Вiмiна козацьку гостиннiсть i чемнiсть взагалi…

В листi до Сагреда, переданiм Хмельницьким i пересланiм Вiмiною до нього зi Львова (написано його досить доброю латиною), гетьман дякуе iменем своiм i вiйська за виявлену до них прихильнiсть, але в доволi рiшучiм тонi заявляе неможливiсть вчинити зараз Венецькiй республiцi ту прислугу, що вона вiд нього собi бажае. Вже покiйний король Володислав хотiв пiдняти всi сили на Турка i дав Запорозькому вiйську грошi на морськi човни: вони ще й тепер лежать готовi на Днiпровiм березi, – але магнати i дорадники короля не допустили до тоi вiйни короля «i заборонили нам подати руку помочи всесвiтлiйшiй Венецькiй республiцi, як ми того хотiли». В тих трудних обставинах союзником i братом гетьмановi i вiйську був хан; зазнавши його ласки, вони i в справi помочи Венецii не можуть поступати без нього сепаратно: нехай Сагредо порадить свому урядовi вислати послiв до хана, i коли той дасть згоду, то й гетьман з вiйськом не вiдмовляеться вiд помочи – за вiдомом i дозволом короля. Гетьман дуже б бажав, щоб Бог привiв до одностайности християнських володарiв, аби вони могли дати вiдправу всяким ворогам, та дав при тiм змогу виявити i йому свою приязнь Венецькiй республiцi i вiддати iй бажану прислугу, – але як бачимо, кiнець кiнцем все залежатиме перед усiм вiд кримського хана!»

Взагалi лист написаний дуже зручно, крайне загально i дипльоматично, i категоричну вiдмову прибирае масою приемних слiв; цiкаво також, що гетьман про вiйсько тiльки загально згадуе на початку, а пише все вiд себе: ми та й ми, «Б. Хмельницький, гетьман вiйська його кор. мил. Запорозького». Загалом як документ козацькоi полiтики i дипльоматii лист дуже цiкавий: перед венецькою дипльоматiею, може, найбiльш виробленою в цiлiм свiтi, канцелярiя вiйська Запорозького не осоромилася.

В додаткових листах, написаних тодi ж зо Львова (одно явне, друге зашифроване), Вiмiна висловляе ще деякi небезiнтереснi мiркування. Пiдносить, що на будуче треба, щоб лист до Хмельницького був написаний вiд самоi Республiки безпосередне; сим разом «секретар» (Виговський) питав його, чому уряд Республiки не звернувся сам, а доручив сю справу вiденському пословi, i Вiмiнi доволi трудно було се виправдати. Що до великости субсiдii, що ii козаки хотiли б отримати, йому не вдалось одержати виразноi вiдповiди нi вiд Виговського, нi вiд козацьких послiв, що були в Варшавi; з причин, вказаних гетьманом, вони взагалi були здержливi на пунктi яких небудь обiцянок бiльшоi помочи. Але вiн, Вiмiна, думае, що навiть i за малий козацький похiд варто добре заплатити. Навiть мала козацька екскурсiя на турецькi землi була б роздута поголосками i змусила б Оттоманську iмперiю кинути в той бiк великi сили i таким чином зробила б велику дiверсiю на венецькiм фронтi. Пiднявся б дух в невдоволених пiдданцях Порти: молдавських, валаських, семигородських, i вони захотiли б скинути з себе турецьке ярмо, а мабуть, i Москва не пропустила б покористуватися сею нагодою, i Венецiя могла б уложити з Турцiею почесну i корисну згоду».[74 - Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 1. – С. 48–51.]

Ми цiлком свiдомо навели цей чималий уривок, де Грушевський переказуе лист Вiмiни й аналiзуе його контекст. Тут подано немало важливоi iнформацii, яка допомагае зрозумiти логiку вчинкiв Хмельницького, мiсце Вiйська Запорiзького на геополiтичнiй шахiвницi тогочасноi Європи. Вiмiна пiдтверджуе те, що король Владислав, будучи до цього заохочений Венецiанською республiкою, ладний був почати вiйну з турками. В той час Османська держава втягнулася у виснажливу вiйну з Венецiею за острiв Крiт (Кандiю). Якби Рiч Посполита розпочала вiйну з турками, був би вiдкритий «другий фронт». Передбачалося, що козаки на своiх чайках чинитимуть диверсii проти османського флоту на Чорному морi. А це створить для туркiв серйознi проблеми. Воювати на два фронти iм буде важко.

Хмельницький знав про плани Владислава щодо цiеi вiйни. Бiльше того – залучався королем до ii пiдготовки. Правда, проводити цю вiйну не дозволили магнати й шляхтичi.

У 1650 р. Вiмiна та венецiанськi дипломати наiвно сподiвалися, що iм вдасться реалiзувати цей план, вступивши в переговори з Хмельницьким. До цього питання вони пiдiйшли не дуже серйозно. Як уже говорилося, Вiмiна не мав статусу посла. І нiяких конкретних пропозицiй не привiз. Навiть не обумовив суми фiнансовоi допомоги для козакiв – а без цього вони не пiшли б воювати.

Мiсiя Вiмiни скiнчилася нiчим. Хоча його гарно приймали Хмельницький та козаки, але це, радше, був вияв дипломатичного етикету. Козацький провiдник нiби й не вiдмовляв прямо венецiанському посланцю. Натомiсть дав пораду звернутися до кримського хана, оскiльки той е союзником козакiв. У тогочаснiй ситуацii таке звернення було малореальним. Кримське ханство лишалося васалом-союзником Османськоi держави i, схоже, не збиралося з нею розривати стосункiв.

Хмельницький у цьому листi постае як хитрий полiтик. Вiн придiляе посланцю увагу, обдаровуе його, пиячить з ним. Хоча та пиятика й частування, схоже, були елементом гри Хмельницького. Зрештою Богдан вiдмовляе Вiмiнi, але робить це так, щоб залишити в посланця позитивне враження.

Із захiдних авторiв другоi половини XVII ст., що присвятили спецiальну працю iсторii Хмельниччини, варто назвати П’ера Шевалье. Вiн контактував iз козаками, якi були завербованi французьким урядом в Украiнi пiд час Тридцятилiтньоi вiйни й брали участь в облозi Дюнкерка в 1645–1646 рр. У 1648–1654 рр. Шевалье був секретарем французького посольства в Польщi. Написав французькою мовою книгу «Історiя вiйни козакiв проти Польщi», яка побачила свiт у 1663 р. в Парижi. У скорому часi вона була перевидана в 1668 р. У 1672 р. вийшла в Лондонi англiйською мовою. Тобто е сенс говорити про певну популярнiсть цього твору на Заходi.



«Історiя вiйни козакiв проти Польщi» складаеться з «Розвiдки про землi, звичаi, спосiб правлiння, походження та релiгiю козакiв», «Розвiдки про перекопських татар» та «Історii вiйни козакiв проти Польщi». Вона давала змогу захiдному читачевi познайомитися з Украiною. У нiй, поряд з письмовими та усними джерелами, використовувалися й спостереження автора П’ера Шевалье.


Цiкаве ставлення Шевалье до Хмельницького. Вiн порiвнював його з Олiвером Кромвелем. Тим самим козацький вождь нiби вписувався в европейський полiтичний контекст. Ось як це звучало в «Історii вiйни козакiв проти Польщi». Автор, звертаючись до читачiв, писав:

«Ця iсторична книга подае деякi матерiали, що мають зробити ii читання приемним. З неi можна довiдатися про досить своерiдний спосiб ведення вiйни та боiв; хоробрi вчинки, якi нагадують подвиги героiв роману; вiйська, чисельнiсть яких дозволяе повiрити в те, що написано про вiйська гунiв, готiв, вандалiв, сарацинiв, персiв та туркiв; i, що ще бiльше гiдне подиву, ми знайдемо образ мужа, який для того, щоб пiднятися над iншими, приводить в рух величезний механiзм та наводить жах на те королiвство, якого нi всi могутнi держави християнського свiту, нi навiть могутня iмперiя туркiв досi не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русi, який був не менш честолюбивий, хоробрий та спритний, нiж Кромвель в Англii».[75 - Шевалье П. Історiя вiйни козакiв проти Польщi / пер. з франц. Ю. І. Назаренка. – К., 1993. – С. 21.]

Це порiвняння, на перший погляд, може видатися позитивним. Але чи справдi це так? З одного боку, Шевалье вiдзначае титанiзм Хмельницького. Характеризуе його як хоробру й спритну людина, що привела «в рух величезний механiзм». Але, з iншого боку, вiдзначаеться його честолюбство. І це в очах Шевалье аж нiяк не е чеснотою. Своiми дiями козацький гетьман наводить жах. Вiдповiдно, титанiзм Хмельницького приносить не користь, а зло.

Шевалье намагався вiдносно об’ективно писати про Рiч Посполиту, про мiсце в нiй козакiв, яких вiн не iдеалiзував, але й не очорнював. Позицiя Шевалье – це, радше, позицiя стороннього спостерiгача. Хмельниччину автор вважае чи не найбiльшою небезпекою в iсторii Речi Посполитоi. «…поляки, – пише вiн, – завжди чинили опiр усiм, навiть найгрiзнiшим ворогам, i всi цi вiйни не здавалися iм такими небезпечними, як вiйна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смертi короля, бо цi бунтарi втягнули в свiй заколот мало не все населення Чорноi Русi. Крiм того, раптом позбувшись тiеi смертельноi i непримиренноi ненавистi, яку вони завжди вiдчували до татар, козаки ввiйшли з ними в спiлку й навiть попросили пiдтримки у туркiв для цiлковитого зруйнування та спустошення Польщi».[76 - Шевалье П. Історiя вiйни козакiв проти Польщi / пер. з франц. Ю. І. Назаренка. – С. 74.]

Хмельницького Шевалье називае «першою iскрою цього повстання та рушiем усiеi вiйни». Пише, що той належав до шляхетського стану, а його батько навiть був пiдстаростою. Мав Богдан деяку освiту. І в козацькому вiйську дослужився до сотника.

Причину Хмельниччини Шевалье малюе дещо нестандартно. Намагаеться не концентруватися на особистих образах козацького вождя, а вписати подii повстання в бiльш широкий контекст. Вiн пише: «Король Владислав, якому надоiло сидiти без дiла, коли бiльшiсть iнших християнських королiв i князiв були зайнятi вiйною, 1646 р. мiркував про план вiйни проти перекопських татар, яких вiн хотiв вигнати з Криму. Хмельницький здавався йому гiдним командування козацьким вiйськом, якому король надавав головного значення в цьому походi. Проте плани короля не були пiдтриманi нi християнськими монархами, зрештою досить зайнятими чимось iншим, анi навiть венецiанцями, на допомогу яких вiн розраховував…»[77 - Там само. – С. 75.]






Ю. Брандт. «Повернення козакiв з походу»



Владислав змушений був розпустити свое вiйсько. Тепер Хмельницькому, за словами Шевалье, не було чим зайнятися. Через таке бездiлля вiн «ввiйшов у розбрат» iз Чаплинським за межу одного зi своiх маеткiв. Про сам конфлiкт та його наслiдки розповiдаеться таким чином: мовляв, Чаплинський погано повiвся з дружиною Хмельницького, а його сина побив палицями. «Невдовзi Хмельницький, – читаемо далi, – знайшов спосiб добитися сатисфакцii за цю образу, використовуючи прагнення до визволення, що вiн його помiтив серед руського населення, яке не могло насолоджуватися миром, бо мир замiсть того, щоб приносити йому (населенню) спокiй, давав шляхтi бiльше змоги держати селян у рабствi та пригнiченнi».[78 - Шевалье П. Історiя вiйни козакiв проти Польщi / пер. з франц. Ю. І. Назаренка. – С. 76.] Отже, Шевалье звертае увагу на соцiальний аспект Хмельниччини. Хоча особиста образа й вiдiграла певну роль на початку повстання, але воно не вiдбулося, якби не було соцiального незадоволення – принаймнi така думка виникае при читаннi твору. Хмельницький, маючи впевненiсть у вiдданостi козакiв, утiк на Запорiжжя, де й пiдняв повстання.

При цьому Шевалье вважае, iснувала таемна змова Хмельницького й короля Владислава. Ця версiя декому може видатися фантастичною. Але вона поширювалася серед полiтикiв та урядовцiв Речi Посполитоi, з якими Шевалье контактував. «Дехто, – говорить цей автор, – був переконаний, зрештою не зовсiм безпiдставно, що король Владислав, бажаючи повернутися до свого плану вiйни проти татар, пiдтримував з Хмельницьким таемнi зв’язки i допомiг повсталим козакам для того, щоб Рiч Посполита була змушена дати королю вiйсько для втихомирення козакiв. Козаки повиннi були з’еднатися з королiвським вiйськом, що складалося переважно з чужинцiв пiд командуванням довiрених королю людей, а тому це вiйсько не слухало б наказiв Речi Посполитоi та пiшло б за Владиславом проти татар i навiть проти туркiв, з якими королю довелося б неминуче воювати, якщо б вiн зачепив татар».[79 - Там само.]

Образ Хмельницького, який постае зi сторiнок «Історii вiйни козакiв проти Польщi», не е однозначним. З одного боку, автор вказуе на вiйськовий талант Хмельницького. Козацький вождь умiло керуе козацькими вiйськами, йому вдаеться виграти чимало битв. Вiн проявляе винахiдливiсть, у деяких випадках застосовуе незвичнi прийоми ведення вiйни. Вiдзначае Шевалье й полiтичний талант Хмельницького. Той умiе знайти спiльну мову серед своiх, органiзувати схильну до анархiзму козацьку масу. Також Хмельницький непогано веде гру iз чужими можновладцями, використовуе протирiччя серед них.

Але, з iншого боку, козацький вождь представлений як пiдступна людина. Демонструючи на словах вiрнiсть королю й владi Речi Посполитоi, вiн часто вводить iх в оману, пiдтримуючи зв’язки iз нехристиянськими володарями. Гетьман може очорнити своiх конкурентiв, вдавшись до обману. Варто говорити й про його безпринципнiсть, коли вiн легко йде на союз iз татарами й турками, якi перед цим були ворогами украiнцiв.

Вважайте – перед нами постае полiтик макiавеллiвського штибу. Чи сприймати такого полiтика позитивно, це питання. Тим паче, коли цей полiтик руйнуе одну iз найбiльших християнських держав Європи, що в очах Шевалье не могло бути позитивом.

Пiдсумовуючи сказане про те, хто писав про Хмельницького в серединi й другiй половинi XVII ст., можемо констатувати, що це переважно були польськi та захiдноевропейськi автори. Вiйна пiд проводом цього вождя сприймалася ними як вiйна громадянська. Бо справдi, якщо виходити з розумiння тодiшнiх полiтичних реалiй, то воювали мiж собою мешканцi однiеi держави – хоча й здiйснювалося це не без зовнiшнього втручання. Ця громадянська вiйна не сприймалася позитивно, адже вона руйнувала Рiч Посполиту, яка для багатьох цих авторiв була «iхньою державою» i до якоi вони мали сентимент.



Персона Хмельницького переважно трактувалася неоднозначно. З одного боку, автори вказували на здiбностi козацького гетьмана. Інодi вiн постае як умiлий полiтичний дiяч, що вмiе досягати свого. Проте в основi його успiхiв е не лише талант, а й пiдступнiсть, хитрiсть, полiтичний аморалiзм.


Причина цiеi вiйни, здебiльшого, трактувалася поверхово. Вважалося, що була вона викликана бажанням помсти Хмельницького, якого образив польський шляхтич Чаплинський, а влада Речi Посполитоi не захотiла ображеного захистити. Хоча й були намагання поглянути на цю проблему в бiльш широкому планi, з’ясувати iншi причини цього явища. Та все ж особиста помста стояла на першому планi.




Творення образу героя


Попри те, що з часом в украiнськiй та росiйськiй лiтературах Хмельниччину почали трактувати як вiйну, в якiй релiгiйний чинник вiдiгравав чи не найбiльшу роль, а украiнських козакiв як захисникiв православ’я, насправдi стосунки мiж православним духовенством, особливо вищим, та козацтвом не були простими.

Так, у 20-х роках XVII ст. козацтво отримало iдеологiв в особi православного духовенства. На той час в Украiнi саме його представники виконували роль iнтелiгенцii. Проте у 1630-х роках ситуацiя змiнилася. Союз православного духовенства й козацтва був зруйнований. Православне духовенство й козацтво все бiльше дистанцiювалися один вiд одного. Здавалося, Хмельниччина мала знову актуалiзувати цей союз.

Правда, духовенство не поспiшало опинитися в козацьких обiймах. Якщо в 1620-х рр. воно вимушене було це зробити, оскiльки в особi козакiв отримало покровителiв, то на середину XVII ст. ситуацiя виглядала iнакше. Влада Речi Посполитоi за часiв правлiння короля Владислава легалiзувала православну церкву. Вiдверто пiдтримати козакiв – означало наразитися на неприемностi. Так можна було втратити навiть маетностi, що належали церквi. А чимало цих маетностей знаходилися на територiях, якi не контролювалися козаками.

Пiд час подiй середини й другоi половини XVII ст. киiвськi православнi митрополити, як i православнi епископи на теренах Украiни й Бiлорусii, намагалися проводити зважену полiтику, вiдстоюючи своi iнтереси. Їм доводилося маневрувати мiж рiзними державно-полiтичними структурами, силами – козаками, Рiччю Посполитою, Московiею й Османською державою.[80 - Див.: Шкрiбляк М. «Церковний Переяслав» на тлi унiйних колiзiй i полiтично-iдеологiчних стратегiй ранньомодерноi Украiни-Руси. – Чернiвцi, 2015.] У цiй ситуацii вони волiли утриматись вiд крайнощiв, зокрема вiд апологетики козацтва та iхнього вождя Богдана Хмельницького.

Симптоматичною е позицiя Інокентiя Гiзеля (1600? – 1683),[81 - Про Інокентiя Гiзеля див: Сумцов Н. Ф. Иннокентий Гизель: К истории южнорусской литературы XVII ст. // Киевская старина. – 1884. – № 10; Гiзель І. Вибранi твори: у 3-х томах. – К., 2010. – Т. ІІІ.] одного з провiдних православних iнтелектуалiв Украiни середини XVII ст., який обiймав високе iерархiчне становище – архiмандрита Киево-Печерськоi лаври, належав до найвпливовiших православних дiячiв Украiни того часу.






Інокентiй Гiзель



Вiн е автором низки творiв. Одним з найбiльш знаних серед них вважаеться релiгiйно-етичний трактат «Мир з Богом людинi», що вийшов у друкарнi Киево-Печерськоi лаври в 1669 р. – якраз у розпал Руiни. Здавалось, у цьому творi мали б вiдобразитися тогочаснi проблеми, пов’язанi з козацькими змаганнями. Однак цього немае. Лише в передмовi до читачiв зустрiчаемо таку згадку: «Вiдомо всiм, що ця люта багаторiчна ворожнеча в Малiй Росii праведним судом Божим за нашi грiхи на нас наведена. Та ми про те, аби отямитися, вiд грiхiв повстати, Господу Богу догодити, однак, не дбаемо. А тому, раз грiх пребувае в нас, то й ворожнеча нас губити не перестае».[82 - Гiзель І. Мир з Богом чоловiку… // Його ж. Вибранi твори: у 3-х томах. – К.; Львiв, 2012. – Т. І. – С. 71.]



Гiзель у трактатi «Мир з Богом людинi» говорить (хай i дуже загально) про ворожнечу, котра пануе в Украiнi. Але, дошукуючись ii причин, знаходить вiдповiдь у дусi провiденцiалiзму, характерного для середньовiчних авторiв. Мовляв, усi нещастя, якi впали на Украiну, це покарання за грiхи людей.


Ця позицiя також знайшла вiдображення в такому вiдомому творi, як «Синопсис».[83 - Див.: І. В. Жиленко. Синопсис Киiвський // Лаврський альманах / ред. рада: В. М. Колпакова (вiдп. ред.) та iн. – К., 2002. – Спецвип. 2: Синопсис Киiвський. У вказанiй монографii поданий текст «Синопсиса».] До сьогоднi ведуться дискусii, яке вiдношення мав Гiзель до цього твору, чи був вiн його автором. Перше видання «Синопсису» в 1674 р. вийшло за його благословенням. Тобто якщо Гiзель i не був автором цього твору (радше, це було колективне творiння), то цiлком iмовiрно вiн мiг здiйснювати його загальну редакцiю. Принаймнi давши благословення, Гiзель погоджувався з концепцiею вказаного твору.

«Синопсис» е викладом iсторii Русi вiд найдавнiших часiв, закiнчуючи подiями середини XVII ст. Переважно це компiляцiя з рiзних iсторичних хронiк, лiтописiв, що мали поширення в той час. Вiн у концентрованому виглядi давав схему росiйськоi iсторii, яка на довгий час стала визначальною в росiйськiй iсторiографii. «Синопсис» витримав чимало видань (загалом iх нараховуеться 29). У царськiй Росii вiн майже протягом ста рокiв виконував роль пiдручника iсторii.

Автор чи автори «Синопсису» спецiально пiдносять Володимира Мономаха. Адже цей князь був особливо шанованою особою в тогочасних киiвських книжникiв. «Синопсис» представляе згаданого князя царем, який отримав регалii вiд вiзантiйського iмператора Олексiя Комнiна. Потiм царська влада переходить у Галич, пiзнiше – у Москву.

У «Синопсисi» звернута увага на руйнування Киева Батием. Ця подiя трактуеться як трагедiя. У творi чимало говориться про боротьбу проти татар. Загалом твiр мае антитатарську спрямованiсть. І це зрозумiло. Адже татарськi набiги становили значну проблему для Украiни. Окрiм того, татари активно втручалися в украiнськi подii середини й другоi половини XVII ст.

Антитатарський дискурс, присутнiй у «Синопсисi», схоже, мав полiтичний пiдтекст. Гiзель та його сподвижники, як i iншi православнi iнтелектуали того часу, були проти того, щоб утвердилась татарська й турецька протекцiя над украiнськими землями. А певнi кроки до такого утвердження саме й робив Хмельницький. Не хотiли також вони домовленостей мiж царем московським, з одного боку, й турецькими та кримсько-татарськими правителями, з iншого. Звiдси iхня неприязнь до татар, намагання пiдняти значимiсть московських можновладцiв, подати iх як царiв, що боролися з татарами.






Інокентiй Гiзель. «Синопсис»



«Логiчним завершенням» «Синопсиса» був перехiд Киева пiд владу московського царя. Ця подiя зображуеться в панегiричних тонах. Мовляв, колишня «царственна столиця» повернулася пiд руку нащадкiв киiвських князiв, якi правлять у Московii i мають всi права на Киiв.

У такому обгрунтуваннi теж був полiтичний пiдтекст. За сiм рокiв до першого видання «Синопсису» був укладений Андрусiвський договiр мiж Московiею й Рiччю Посполитою, згiдно якого Киiв тимчасово зберiгався за Московiею. В перспективi Московiя мала повернути мiсто Речi Посполитiй. Гiзель та його сподвижники цього не хотiли. Тому обгрунтовували законнiсть перебування Киева пiд Московiею.[84 - Мечта о русском единстве. Киевский синопсис (1674). – М., 2006; Пештич С. Л. «Синопсис» как историческое произведение // Труды Отдела древнерусской литературы. – М.; Л., 1958. – Т. XV. – С. 284–298.]



У «Синопсисi» немае згадок нi про Богдана Хмельницького, нi про козакiв, нi про iхнi «визвольнi змагання». На перший погляд, це дивно. Адже, здавалось, Хмельницький завдяки Переяславськiй радi привiв Украiну пiд руку Московii. А для автора чи авторiв «Синопсису» це мало би бути позитивом.


Ігнорування в «Синопсисi» Богдана Хмельницького й козацтва мало пiдстави. Було в авторiв цього твору достатньо iнформацii про те, що Хмельницький пiдтримував тiснi стосунки з турецькими й татарськими можновладцями. А чисельна присутнiсть у вiйську Хмельницького кримських татар багато про що свiдчила. Тобто Хмельницький сприймався автором чи авторами «Синопсису» не як «воз’еднувач» Малоi й Великоi, а, радше, як соратник «невiрних».

Подiбну картину бачимо й у творах iнших украiнських авторiв того часу. Козацька тема, як i тема Хмельниччини, iгнорувалася в Киево-Могилянськiй академii, хоча там навчалося чимало вихiдцiв iз козацького середовища. Те саме можна сказати й про професорiв академii.

Показовим е приклад Лазаря (в миру – Луки) Барановича (? – 1693).[85 - Про Лазаря Барановича див.: Горська Н. Д. Образ Ісуса Христа у проповiдях Лазаря Барановича // Образ Христа в украiнськiй культурi. – К., 2001; Довга Л. До питання про напрямки i перспективи дослiдження украiнських недiльних проповiдей XVII ст. // Дiалог культур II. Св. Письмо в украiнських пам’ятках. – К., 1999; Радишевський Р. П. Бароковий консептизм поезii Барановича // Украiнське лiтературне бароко. – К., 1987; Сумцов Н. Ф. K истории южно-русской литературы XVII в. Лазарь Баранович. – Xарьков, 1885; Чорна Л. С. Проблема оновлення суспiльства у фiлософii Л. Барановича // Philosophia Prima: метафiзичнi питання. – К., 1998; Хижняк З. Баранович // Киево-Могилянська академiя в iменах. – С. 59–60; Шевченко В. Нарис фiлософськоi думки Чернiгово-Сiверщини (XI – початок XVIII ст.). – К., 1999; Шевченко В. І. Фiлософська зоря Лазаря Барановича. – К., 2001.] Вiн належав до найбiльш впливових церковних дiячiв та iнтелектуалiв Украiни другоi половини XVII ст. Значна частина його життя припала на складний перiод Хмельниччини та Руiни, коли бiльшостi украiнцiв було не до питань культури. На початку 1640-х Баранович викладав у Киево-Могилянськiй колегii, а в 1650 р. став ii ректором та iгуменом Братського училищного монастиря. У 1651 р. залишив академiю i як чернець перебував у монастирях Киево-Кирилiвському, Куп’ятицькому i Дятиловецькому. З 1653 р. став настоятелем Єлецького монастиря Чернiгiвськоi епархii.

8 березня 1657 р. у Яссах митрополитом Гедеоном Молдавським Баранович був висвячений на епископа чернiгiвського. На цьому становищi розгорнув активну культурну дiяльнiсть.






Лазар Баранович



З-пiд його пера вийшло чимало книг. Це – збiрки проповiдей «Меч духовний» (1666, 1668 рр.) «Труби словес проповiдних» (1674, 1679 рр.), «Трiдiон» (1685 р.), полемiчний твiр польською мовою «Нова мiра староi вiри» (1676 р.). Також вiн е автором поетичних збiрок, писаних польською мовою: «Житiя святих», «У вiнець Матерi Божоi», «Стовп вiри», «Книга смертi» тощо. Найбiльш знаним поетичним текстом Барановича е «Лютня Аполлонова» (1671 р.).

Багато уваги цей автор придiляв такiй суспiльнiй аномалii, як вiйна. Питанням вiйни i миру вiн присвятив низку поетичних творiв. Чи не найкращим серед них е вiрш «Свiт стрясають грози на людськii сльози», де е такi слова:

«Пожалься, Боже, що свiт закурився,
Це за грiхи Бог на всiх нас озлився!
Брат брату недруг, син батьку ворожий,
Скрiзь недовiра i всi насторожi.
Своеi тiнi жахаються люди —
Грiхи це чинять, пануючи всюди!
Прямуйте, люди, мерщiй до покути,
Не так боятись ви будете скрути.
Бог любий мир вам почне посилати,
Од вас не буде лиця одвертати.
Немов на морi, так хвилi у свiтi,
У тому морi нелегко вцiлiти.
Щоб уцiлiти вiд лютоi хвилi,
Потрiбно злостi покинуть заiлi.
Боже, дай людям святу твою згоду
І по негодi подай нам погоду.
На Украiнi
Постiйно гинуть, Вкраiна – це море!
Воно червоне,
Хто сам – потоне, в гуртi – переборе!
Хай Украiна
Буде едина, татарин хай згине,
Нехай на згоду
Вiзьме угоду, хай любить русина!
Боже, дай згоди святоi Вкраiнi,
Хай Украiна у сiчi не гине!
Вже Украiну в кровi покупало,
Невинним людям надмiру припало.
Мед-молоко по землi хай поплинуть,
Люди мечi хай покрушать i кинуть,
Хай переплавлять гармати на дзвони,
Щоб дзвоном славить тебе на всi гони,
Як пожаданий ти мир подаруеш,
Що завжди дiтям своiм офiруеш.
Дай, Пане, миру, дай конче святого,
Так хочем того по довгому бою!»[86 - Баранович Л. Свiт стрясають грози на людськii сльози // Слово многоцiнне. – К., 2006. – Кн. 2. – С. 307–308.]

Баранович закликае забути про чвари та об’еднатися всiм християнам перед загрозою, яку iм несе мусульманський свiт. Вiн за те, щоб поеднати в цiй боротьбi сили полякiв i украiнцiв. Такий пiдхiд зустрiчаемо у вiршi «Якими бували русь i поляки»:

«Коли читалось Письмо у костьолi
Здiймались д’горi шаблi польськi голi.
Давали ляхи зi зброi пiзнати:
Життя за вiру всi ладнi оддати.
Русин од ляха у тiм не одстане —
За отчу вiру до бою повстане.
За те од Бога ви благословiться,
Хай пiдпира вас Господня десниця».[87 - Його ж. Якими бували русь i поляки // Украiна. Антологiя пам’яток державотворення Х – ХХ ст. – К., 2008. – Т. ІІІ. – С. 354.]

Це можна сприймати як опонування антипольським настроям, що набули поширення в часи Хмельниччини.






Лазар Баранович. «Меч духовний»



Попри те, що православне духовенство Украiни стримано ставилося до повстання пiд проводом Хмельницького й до самоi особи гетьмана, у церковному середовищi з’явився твiр, який прославляв Хмельниччину. Правда, походив цей твiр не з православного церковного середовища Украiни, а iз середовища православного духовенства Османськоi держави. Маеться на увазi Щоденник Павла Халебського.

Кiлька слiв про цього автора та його творiння. Народився Павло Халебський (iншi варiанти – Алепський, Алеппський) (араб. – Булос iбн аз-Заiм аль-Халебi) (близько 1627–1669)[88 - Про Павла Халебського див.: Павел Алепскiй, архидiаконъ патрiарха Макарiя // Сборникъ матерiаловъ для исторической топографiи Кiева и его окрестностей (ред. В. Антонович, Ф. Терновський). – К., 1874. – С. 56–91; Жарких М. І. Павло Халебський // http://www.m-zharkikh. name/uk/ History/PaulOfAleppo.html.] в мiстi Халебi, яке було важливим полiтичним i культурним центром Сирii. Належав Павло до сирiйських арабiв, його рiдною мовою був мiсцевий дiалект арабськоi мови, яким i був написаний Щоденник.

Батько Павла, Юсеф (? – 1672), був священиком Сирiйськоi православноi (мелькiтськоi) церкви. Його дружина померла незадовго пiсля народження Павла. Пiсля ii смертi Юзеф, що взяв священницьке iм’я Іоанн, став ченцем у монастирi Мар Саба. У жовтня 1635 р. його висвятили на митрополита халебського, а в листопадi 1647 р. у Дамаску обрали на патрiарха антiохiйського. На цих iерархiчних посадах вiн узяв iм’я Макарiя.

Павло робив духовну кар’еру пiд опiкою батька. У 1647 р. його висвятили на архiдиякона, в чинi якого вiн перебував аж до смертi. Пiд час архiдияконства Павло став секретарем свого батька-патрiарха.






Патрiарх Макарiй Антiохiйський. Мiнiатюра XVII ст.



Важливою проблемою Антiохiйського патрiархату, як i всiх iнших схiдних патрiархатiв, у той час була нестача коштiв. Макарiй вирiшив вiдвiдати Московiю, щоб отримати там матерiальну допомогу. У цьому теж не було нiчого дивного. Подiбнi вояжi до Московського царства стали звичними для iерархiв православних церков, що знаходилися пiд владою туркiв. При цьому не варто забувати, що Макарiй та iншi схiднi патрiархи були пiдданими турецького султана й проводили полiтику, вигiдну османськiй владi. Пiд час Хмельниччини, про що далi буде говоритися, на теренах Украiни опинилося чимало православних священикiв з Османськоi iмперii, якi своiми дiями провокували козакiв на вiйну з владою Речi Посполитоi.[89 - Горобець В. «Волимо царя схiдного…» Украiнський Гетьманат та росiйська династiя до i пiсля Переяслава. – К., 2007. – С. 26–27.] Макарiй та його оточення подiляли погляди цих священнослужителiв, що й знайшло вiдображення в Щоденнику Петра Халебського.



Щоденник Павла Халебського з арабськоi був перекладений англiйською («The travels of Macarius», Лондон, 1836), росiйською («Путешествие антиохийского патрiарха Макария», Москва, 1896–1899) та румунською мовами. Украiнського перекладу Щоденника немае – лише перекладенi окремi уривки, якi стосуються Украiни.


У червнi 1654 р., уже пiсля Переяславськоi ради, патрiарх Макарiй разом зi своiм сином Павлом проiжджали украiнськi землi, прямуючи до Москви. Назад вони поверталися в 1656 р.

Вояж до Московii мав для Макарiя непоганi наслiдки. Іерарх не лише погасив борги патрiархату, а й розпочав значне церковне будiвництво. Грошовi надходження поставили цього архiерея в залежнiсть вiд московськоi влади. У груднi 1666 р. Макарiй взяв участь у церковному соборi, який позбавив московського патрiарха Никона його сану. Повертаючись назад iз Москви додому, антiохiйський патрiарх утратив свого сина Павла, який помер у Грузii.

Але Павло залишив пiсля себе Щоденник, який прославив i його, i батька. Пiсля написання цей твiр довго «пролежав у шухлядi».

Проте Щоденник цiкавий для нас тим, що в ньому знайшли вiдображення уявлення про Хмельниччину серед схiдних iерархiв, якi «працювали з Украiною», проводячи тут вiдповiдну протурецьку й промосковську полiтику (цi полiтичнi орiентацii на той час нерiдко спiвпадали). Вказанi уявлення, зазнавши певноi трансформацii, набули поширення в козацькому лiтописаннi XVIII ст. Чи це випадково? І чи не заклали схiднi iерархи, якi стали частими гостями в Украiнi пiд час Хмельниччини, певнi iдеологеми, котрi пiзнiше дали знати про себе?

У Щоденнику Павло Халебський говорить, нiби релiгiйнi утиски козакiв стали головною причиною Хмельниччини. З часом ця думка набула значного поширення в козацькому лiтописаннi. Помiтна вiдверта неприязнь Павла до полякiв (ляхiв), зате спостерiгаемо позитивне ставлення i до туркiв, i до московiтiв. Вiн пише: «А чого я називаю ляхiв проклятими? Та тому, що вони повелися мерзеннiше, нiж лукавi iдолопоклонники, завдаючи мук щирим християнам, аби знищити саме iм’я православним. Нехай увiчнить Бог володарювання туркiв навiки-вiкiв! (видiлення наше. – П. К.). Вони-бо тiльки беруть харадж (данину з немусульманського населення Османськоi iмперii. – П. К.) i не втручаються у справи вiри, чи буде вона нусайрiтська (нусайрiти – течiя мусульман-шиiтiв. – П. К.), iудейська чи самарянська (течiя, що вiдокремилась вiд юдейськоi релiгii. – П. К.). А цi проклятi не задовольнялися хараджем i десятиною з братiв Христових, яких вони тримали в рабствi, а вiддавали iх у наругу ворогам Христовим – жорстоким iудеям… Вони не тiльки забороняли iм будувати храми й проганяти панотцiв, якi знали таемницi вiри, а й гвалтували iхнiх благочестивих дружин i доньок. Бог, бачачи iхню пихатiсть, пiдступнiсть i жорстокiсть у ставленнi до своiх братiв-християн, послав на них свого вiрного слугу та раба Хмельницького, котрий помстився iм, завдав рiшучого удару iхньому чванству та гоноровi i iхньою поразкою потiшив ворогiв iхнiх, пiддав iх приниженню, презирству…»[90 - Павло Халебський. Украiна – земля козакiв. – К., 2008. – С. 26–27.]

Головними конфесiйними ворогами козакiв, вважав Павло Халебський, були католики, передусiм езуiти: «…козаки мусили слухати зверненi до них казання ксьондзiв-езуiтiв, якi прагнули усiх православних винищити й поробити iх прихильниками Папи. Сорок рокiв тому вони дiйшли до того, що зруйнували всi iхнi церкви, припинивши в них службу Божу, i у своему безбожництвi й тиранствi навiть спалили митрополита козацькоi землi вкупi з одинадцятьма епископами та панотцями, пiдсмажуючи на вогнi на залiзних прутах, – безчестя i жахи, яких не творили iдолопоклонники».[91 - Там само. – С. 39–40.] Звiсно, маемо тут «благочестиву мiфологiiю», далеку вiд украiнських реалiй.

У Щоденнику проводиться думка, нiби Хмельницького послав козакам сам Бог для iхнього спасiння. Маемо вiдверту iдеалiзацiю цього козацького ватажка. У панегiричному ключi Павло Халебський описуе й зустрiч патрiарха Макарiя й гетьмана, на якiй вiн був присутнiй.

Автор Щоденника позитивно трактуе входження украiнських земель до складу Московськоi держави. «Як татари неситi вiддiлилися вiд Хмеля, – читаемо в цьому творi, – гетьман знову бив чолом царевi московському, аби той прийняв пiд свою руку. Справу нарештi було залагоджено за сприянням патрiарха (маеться на увазi ерусалимський патрiарх Паiсiй. – П. К.) та завдяки прихильности московiтiв до православноi вiри. Цар обдарував Хмеля та всiх його вельмож царськими каптанами й зробив його князем за вагою його держави. Потiм вiн одiслав двох воевод iз шiстдесятьма тисячами вiйська до мiста Киева. Вони збудували довкола нього укрiплення й мiцно утвердилися у фортецi, щоб вiдбивати напади ляхiв на козакiв. Цар записав на службу сорок тисяч козакiв зi щорiчною платнею вiд скарбницi, приеднавши iх до свого вiйська».[92 - Павло Халебський. Украiна – земля козакiв. – С. 47.]

У Щоденнику Павло Халебський подав кiлька мiфологем, що потiм набули поширення в козацьких лiтописах. Передусiм це представлення козакiв як захисникiв православноi вiри вiд посягань католикiв та юдеiв. Вiдповiдно, повстання пiд проводом Хмельницького розглядаеться як реакцiя на утиски з боку цих iновiрцiв. Маемо також у творi iдеалiзацiю козакiв як людей лицарських i навiть трактування iх як «божих воiнiв». Вiдповiдно, в такому ж планi трактуеться i iхнiй вождь – гетьман Хмельницький.

Павло Халебський намагаеться позитивно оцiнювати союз украiнських козакiв та кримських татар. Мовляв, завдяки цьому союзу вдавалося бити «клятих ляхiв», що, з позицii цього автора, е благодiянням. І, звiсно, великим позитивом е приеднання козацькоi Украiни до единовiрноi Москви.

Як зазначалося, основнi iдеологеми Павла Халебського щодо Хмельниччини були сприйнятi й розвинутi в прокозацькiй лiтературi пiзнiшого перiоду. Навiть сьогоднi в дослiдженнях сучасних козакознавцiв можна знайти посилання на Щоденник цього автора як на джерело, що заслуговуе великоi довiри.

Одним iз перших лiтописiв, в яких знайшла вiдображення iдеологiя козацькоi старшини, став Лiтопис Самовидця,[93 - Див.: Андрусяк Н. До питання про авторство Лiтопису Самовидця // Записки Наукового товариства iм. Шевченка. – Львiв, 1928. – Т. CXLX; Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – К., 1971.] написаний у кiнцi XVII ст. – на початку XVIII ст. Цей твiр нiби перебувае «на межi». З одного боку, автор, iмовiрно, був свiдком Хмельниччини та Руiни, котрi намагаеться описувати без прикрас. Але, з iншого боку, в Самовидця вже зустрiчаемо прагнення виправдати дii козацтва, представити iх у аспектi позитивному.

Про автора лiтопису не можемо сказати нiчого певного. Аналiз тексту дае пiдстави припустити, що Самовидець походив зi шляхетського середовища, пiд час Хмельниччини опинився на боцi козакiв, був наближений до гетьманського уряду, став свiдком рiзноманiтних подiй другоi половини XVII ст., пов’язаних iз дiяльнiстю козацьких гетьманiв. Судячи з тексту Лiтопису, у 1648–1668 рр. автор жив у Нiжинi – на той час полковому мiстi, яке було важливим полiтичним осередком Лiвобережжя.

При аналiзi тексту лiтопису вiдразу кидаеться в очi те, що писала це людина, заангажована в справи полiтичнi й вiйськовi. Інодi в творi бачимо звернення до церковних питань, особливо в другiй частинi лiтопису.

Твiр описуе подii вiд часiв Хмельниччини до 1702 р. Його можна роздiлити на двi частини. Перша – часи гетьманування Хмельницького та його найближчих наступникiв (орiентовно до середини 70-х рокiв XVII ст.). Певно, з того часу автор почав писати свiй лiтопис. У цiй частинi маемо перевагу iсторичноi форми викладу над лiтописною. Самовидець намагаеться подати цiлiсну картину, не звертаеться до якихось епiзодiв, деталей, видiляючи головне, суттеве, прагне простежити причинно-наслiдковi зв’язки.

Друга частина Лiтопису, яка охоплюе останню чверть XVII i буквально першi роки XVIIІ ст., становить для нас менший iнтерес.

Цiкавою е вступна частина, яка мае концептуальний характер i де викладаються причини Хмельниччини. Перше речення Лiтопису – досить промовисте:

«Початок i причина вiйни Хмельницького е едино вiд ляхiв на православ’я гонiння i тяготи на козакiв».[94 - Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 45.] Самовидець говорить про «гонiння ляхiв на православ’я» як одну з перших причин козацького повстання. Про цей чинник говорили й попередники цього лiтописця. Але вони, здебiльшого, не акцентували на ньому увагу. Винятком можна вважати хiба що Павла Халебського. Самовидець намагаеться поставити конфесiйний чинник на перше мiсце. Оповiдаючи про початок Хмельниччини, говорить: «Також у вiрi руськiй замiшання велике було вiд унiатiв та ксьондзiв, бо вже не тiльки унiя в Литвi, на Волинi, але й на Украiнi почала гору брати. У Чернiговi архiмандрити один за одним ставали (ймовiрно, тут малися на увазi унiатськi архiмандрити. – П. К.), по iнших мiстах церкви православнi закривали, а помiчниками до цього шляхта, уряд та ксьондзи були, бо уже на Украiнi що городок, то костел був. А в Киевi теж утиск немалий церквам божим старожитнiм чинили як воевода киiвський Тишкевич, так i езуiти, домiнiканки, бернардини та iншi католицькi чернечi ордени, утискуючи права митрополита i науку в школах забороняючи (малося на увазi функцiонування православних шкiл – П. К.)…» Далi говориться про те, що юдеi мали кращi можливостi для свого вiросповiдання, анiж православнi. «А найгiршi насмiшки та утиски, – писав далi Самовидець, – терпiв народ руський вiд тих, якi вiд руськоi вiри перейшли до католицькоi».[95 - Там само. – С. 51.] Правда, iнших фрагментiв, де би розлого говорилося про переслiдування православних на украiнських землях, у Лiтописi немае. Очевидно, автор, заявивши, що переслiдування православних стало причиною Хмельниччини, i надавши деякi факти, вважав, що цього достатньо.

Навiщо Самовидцевi було акцентувати увагу на переслiдуваннях православних i розглядати iх як ледь чи не найголовнiшу причину Хмельниччини? Давалося зрозумiти, що козацькi вiйни були спрямованi на захист православ’я. Тим самим вiдбувалася iдейна легiтимiзацiя цих вiйн. Козаки перетворювалися в борцiв за православну вiру.

Окрiм того, Самовидець видiляе три блоки соцiально-економiчних проблем, якi привели до Хмельниччини.

Перша проблема – що козакiв, якi не належали до реестру, змушували виконувати панщину й рiзного роду роботи на користь шляхтичiв-землевласникiв. Це викликало серед них незадоволення.

Друга проблема стосувалася вже реестрових козакiв. Їх теж почали утискати. Зокрема, не виплачували належноi платнi. Цi грошi прибирали до рук полковники й сотники. Інодi вони давали плату певним групам козакiв, аби тi були до них «зичливими». Серед вищих козацьких чинiв процвiтала корупцiя, здирство. Вони забирали в простих козакiв iхню татарську здобич – коней i т. iн. На простих реестрових козаках, вважав Самовидець, наживалися евреi. Вiн змальовував таку картину: «В мiстах вiд жидiв була така кривда, що невiльно козаковi в домi своему напитки на свою потребу тримати, не лише меду, горiлки i пива, але i браги. Тi козаки, якi за пороги на рибу ходили, то в них на Кодаку десяту частину на комiсара вiдбирали. Окрiм того, окремо треба було i полковнику давати, i сотникам, i осавуловi, i писаревi…» Реестровi козаки також були незадоволенi обмеженням реестру. Часто складалося так, що iхнi дiти не вважалися реестровцями й мусили вiдробляти панщину.[96 - Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 46.]

Ще одна проблема – «криза управлiння». Мовляв, маетками управляли не власники, державцi, а посередники – старости та евреi-орендарi. Цi посередники жорстко експлуатували пiдданих. «Бо самi державцi на Украiнi, – читаемо в лiтописi, – не мешкали, лише посади своi утримували, тому про кривди посполитих мало знали, а якщо й знали, то були заслiпленi подарунками вiд старост та жидiв-орендарiв…»[97 - Там само.]






Богдан Хмельницький з полками (позначенi булавами).

Малюнок ХVIII ст.



Самовидець говорить також про наiзд чигиринського пiдстарости Чаплинського на хутiр Суботiв, який належав Хмельницькому. Це нiби стало поштовхом до повстання. Ось як про це говорить лiтописець: «…натрапили на одного чоловiка, в якого вiдняли пасiку, яка всiй землi Польськiй спричинила бiди».[98 - Там само. – С. 47.] Власне, самовидець говорить про цей наiзд буквально двома фразами, не концентруючись на деталях. Для нього то був один iз численних епiзодiв рейдерського захоплення чужоi власностi.



Заради об’ективностi Самовидець вiдзначав, що люди «на Украiнi», власне на Приднiпров’i, «жили обфито», заможно. Але iх обурювало те, що тепер треба було бiльше дiлитися з державцями, нiж ранiше. Тобто однiею з важливих причин повстання Хмельницького стало намагання влади встановити бiльший контроль за козацьким регiоном i змусити козакiв вiддавати частину своiх прибуткiв


Автор наiзд на хутiр Суботiв трактуе в аспектi правовому й економiчному – як зазiхання представника влади на власнiсть козака. Цей епiзод губиться на фонi майже детективноi розповiдi про те, що король Владислав надав козакам якийсь привiлей, але його приховала козацька старшина, зокрема Ілляш Ормянчик. Однак Хмельницький зумiв викрасти цей документ у Ілляша й подався з ним на Запорiжжя, де пiдняв повстання.[99 - Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 47–48.]

У мiркуваннях Самовидця щодо причин Хмельниччини е чимало плутаного, суперечливого. Але то була одна з перших спроб рацiонально обгрунтувати це питання, розглянувши комплекс причин.

Ставлення Самовидця до Хмельницького стримане. Вiн не прагне його героiзувати. Хоча на початку оповiдi в кiлькох словах дае цьому дiячу позитивну характеристику, вiдзначаючи, що той добре розумiвся «в справах козацьких вiйськових», був у «письмi бiглий», а також брав участь у дипломатичних козацьких мiсiях.[100 - Там само. – С. 47.]

Одна з важливих причин стриманого ставлення Самовидця до Хмельницького – це те, що той став союзником татар. Адже лiтопис мае антимусульманську спрямованiсть. Автор неодноразово демонструе несприйняття представникiв мусульманського свiту (татар i туркiв). Вiн проти iхнього втручання в справи украiнськi. Таке втручання, на його думку, веде до «спустошення християнства». Звiдси осудливе ставлення лiтописця до козацьких гетьманiв, що опиралися на допомогу невiрних, зокрема Хмельницького.

Самовидець, описавши перемоги козацьких вiйськ пiд проводом цього козацького вождя, говорить про масове покозачення, яке почало вiдбуватися на украiнських землях: «І так народ посполитий на Украiнi, почувши про поразки вiйськ коронних та гетьманiв, зараз же почав збиратися в полки – i не лише тi, якi козаками були, але й тi, хто нiколи козацтва не знав».[101 - Там само. – С. 51, також див.: С. 57.] Ця козацька лавина, говорить лiтописець, нищила все чуже: «…козацтво по рiзних мiстах розiйшовшись, полковникiв, сотникiв собi понаставляли, i якщо десь знаходилася шляхта, слуги замковi, жиди i якiсь мiськi урядники – усiх убивали, не щадили анi жiнок i дiтей iх, маетки грабували, костели палили, обвалювали iх, ксьондзiв убивали, двори й замки шляхетськi, й двори жидiвськi пустошили, не лишаючи нi одного цiлого. Рiдко хто в тiй кровi на той час рук своiх не вмочив i того грабунку маетностей не чинив».[102 - Там само. – С. 52.] Самовидець з почуттям болю описуе нещастя, якi впали на украiнськi землi у часи Хмельниччини. Інодi, заради красного слова, йде на перебiльшення. Та все ж намагаеться не вiдходити вiд фактiв. Пише, що деякi заможнi люди, аби уникнути бiд, приставали до козакiв. Що великi погроми козаки вчинили в таких мiстах, як Нiжин, Чернiгiв, Стародуб, Гомель, Немирiв i Тульчин. При цьому шляхтичi часто видавали козакам евреiв, сподiваючись врятувати себе. Але, знищивши евреiв, козаки бралися до шляхтичiв. Деякi евреi, аби врятувати себе, приймали православну вiру. Самовидець констатуе: «І так на Украiнi (маеться на увазi Поднiпров’я. – П. К.) жодного жида не лишилося, а жiнки шляхетськi стали козацькими жiнками».[103 - Там само.]

Не оминае автор лiтопису злодiянь, якi чинили на украiнських землях татарськi орди. Говорячи про розгром шляхетського вiйська пiд Пилявцями, зазначае: «А багато з панiв та шляхти у неволю пiшли, iнших же було багато вбито, бо орда не брала полону задля того, щоб не обтяжуватися…»[104 - Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 53.] Говорив Самовидець i про погроми, вчиненi козаками й татарами на Галичинi, Волинi, Полiссi, Холмщинi.

«І хто може, – писав вiн, – порахувати тi численнi збитки в людях, що орди позабирали, а маетностi козаки побрали, бо в той час не було милосердя серед народу людського».[105 - Там само.] При чому, зазначав лiтописець, жертвами в цих краях були не лише евреi i шляхтичi, а й простi люди: «Не лише жидiв губили та шляхту, а й посполитим людям, що в тих краях жили, така ж бiда була, багато з них у неволю пiшли, а найбiльше ремiсники молодi, якi собi голову голили по-польськи…» Описуе Самовидець i жахливе мародерство, яке чинили козаки: «Костели римськi пустошили, склепи з трунами вiдкопували, мертвi тiла з гробiв викидали i, обiдравши iх, у тому одiяннi ходили».[106 - Там само. – С. 54.]

Описуючи вiйськовi дii, що вiдбувалися на украiнських землях у 1649 р., зокрема боi пiд Збаражем i Зборовим, Самовидець знову звертае увагу, що «людей татари в неволю забрали, i козаки маетностi побрали, i мiста значнi спустiли».[107 - Там само. – С. 58–59.]



У Лiтописi загалом даеться позитивна оцiнка Переяславськоi ради. Самовидець з повагою говорить про московського царя. Це зрозумiло. Лiтописець, як i багато iнших авторiв того часу, стояв на позицiях роялiзму. Вiн з повагою говорить про польського короля. Сприймае також московського царя як законного монарха. До того ж росiйський цар був православний, що в очах лiтописця пiднiмало рiвень позитиву цього правителя.


Негативно лiтописець говорить i про молдавський похiд Хмельницького в 1650 р., трактуючи його як такий, що був спрямований проти християн. Вiн вважае, що за часiв Василiя Лупу Молдавiя (Волоська земля), де мешкали християни i де «Русь почала брати гору», стала жити багато й спокiйно. Цьому позавидували татари, якi хотiли зменшити кiлькiсть християн. І ось тодi хан кримський з гетьманом Хмельницьким несподiвано зi всiма потугами козацькими й татарськими напали на Молдавiю й знищили ii.[108 - Там само. – С. 59.] Отже, цей похiд козакiв з татарами виглядае як звичайнiсiнька грабiжницька вiйна, здiйснена проти православного люду. Єдиним виправданням може бути хiба що «сватання Хмельницького», який змусив Василя Лупу вiддати дочку за сина Тимоша Хмельниченка.

Рiзкий осуд Самовидця союзу Хмельницького й татар звучить у оповiдi про Берестецьку битву 1651 р. Про саму цю подiю в лiтописi говориться мало. Сказано, що кримський хан вiдмовився воювати, покинувши козакiв. І, вiдповiдно, тi змушенi були вiдступити. Лiтописець з iронiею говорить про цю ситуацiю: «А недоброю е дружба вовка з бараном, як i християнина з бусурманином».[109 - Там само. – С. 60.]

Самовидець, розповiдаючи про iншi подii, не перестае твердити про шкiдливiсть союзу козакiв та ординцiв. Наприклад, розповiдаючи про подii 1652 р., говорить таке: «А гетьман Хмельницький, ставши пiд Кам’янцем-Подiльським, багато шкоди спричинив: поза Львовом i по Волинi, спустошивши краi й наповнивши ясиром орду, повернув до Чигирина й вiдпустив ординцiв».[110 - Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 64.]

Сама ж вiйна Московii проти Речi Посполитоi, яка почалася пiсля Переяславськоi ради i в якiй приймали участь козаки, подаеться як конфлiкт, спричинений утисками православних – це нiби була iдейна, релiгiйна вiйна. Правда, Самовидець не забував нагадати, що козацька старшина пiд час Переяславськоi ради взяла «велику плату його царськоi величностi соболями»,[111 - Там само. – С. 67.] а козацьке вiйсько отримувало плату «копiйками золотими».

Загалом лiтописець далекий вiд iдеалiзацii союзу козакiв з Московiею, до якого iх привiв Хмельницький. Вiн пише про кривди вiд московських воевод, якi знаходилися в украiнських мiстах. Говорив, що московiти поширювали чутки, нiби «козаки вже нiщо, i що нiби ляхам усю Украiну вiддадуть».[112 - Там само. – С. 282.]

Враховуючи стримане ставлення Самовидця до особи Хмельницького, стае зрозумiлим скупий опис смертi й поховання цього гетьмана. Нiяких панегiрикiв на його адресу в творi немае.






Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки



Незважаючи на критичне ставлення до козацтва, Лiтопис Самовидця став своерiдним бестселером для пiзнiших козацьких лiтописцiв, украiнських iсторiографiв та письменникiв. Твiр, поширюваний у чисельних списках, був важливим джерелом для лiтописiв Григорiя Грабянки й Самiйла Величка, «Короткого опису Малоросii», на основi якого були укладенi компiлятивнi працi з iсторii Украiни Якова Лизогуба, Василя Рубана й Олександра Рiгельмана. У 1846 р. Лiтопис Самовидця опублiкували i вiн набув ще бiльшоi популярностi. Широко використовували його украiнськi iсторики ХІХ – ХХ ст.: Михайло Костомаров, Орест Левицький, Дмитро Яворницький, Дмитро Багалiй, Іван Крип’якевич та iншi. Велику увагу цiй пам’ятцi придiлив Пантелеймон Кулiш – i не лише в своiх iсторичних працях, а й художньолiтературних творах.

Типовим же козацьким лiтописом можна вважати Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки.[113 - Лiтопис Грабянки та про його автора див.: Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки / пер. зi староукр. Р. Г. Іванченка. – К., 1992; Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури: у двох книгах. – Кн. друга. – С. 371–374; Луценко Ю. Григорiй Грабянка i його лiтопис // Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 3–9; Шевчук В. Лiтопис Григорiя Грабянки // Його ж. Муза роксоланська. – К., 2004. – Кн. друга. – С. 434–445.] Саме вiн заклав основнi елементи козацькоi мiфологii, якi використовувалися i в XVIII столiттi, й в пiзнiшi часи. Також у цьому творi маемо вiдверту iдеалiзацiю Хмельницького.

Лiтопис писався (чи переписувався?), коли Грабянка знаходився на становищi гадяцького сотника. Повна назва твору (в перекладi сучасною украiнською мовою) звучить так: «Історiя пресильноi i вiд початку полякiв щонайкривавiшоi небувалоi битви Богдана Хмельницького, гетьмана запорiзького, що точилася з поляками в час панування найяснiших королiв польських Владислава, а потiм Казимира, i яка почалася в 1648 роцi та за лiт десять пiсля смертi Хмельницького так i не скiнчилася; цей перебiг з писань рiзних лiтописцiв та з щоденника, на тiй вiйнi писаного, в мiстi Гадячi зусиллями Григорiя Грабянки зiбраний та самобутнiми свiдченнями старих жителiв пiдтверджений року 1710».

У центрi «Історii…» знаходиться особа Хмельницького. Сама ж Хмельниччина розглядаеться як унiкальна подiя – «небувала битва», що не мала аналогiв i не скiнчилася до дня сьогоднiшнього. Вказуеться, як бачимо, й дата написання твору – 1710 рiк.






Автографи Григорiя Грабянки



Це був складний в iсторii украiнського козацтва час. Полтавська катастрофа стала сильним ударом по козацькiй спiльнотi. Остання втратила довiру в очах росiйського iмператора, почала зазнавати вiд нього переслiдувань. У такiй ситуацii козацькiй старшинi важливо було не лише виправдати себе, а й утвердити власне достоiнство, показати «славнi дiяння» козакiв. Найкраще для цього надавалася Хмельниччина. З того часу минуло понад п’ятдесят рокiв, змiнилося два поколiння, сувора правда «самовидцiв» пiдзабулася. Тому тi часи, а передусiм особу Хмельницького можна було iдеалiзувати.

Щодо творення культу Хмельницького, то з цього приводу маемо цiкавi спостереження у Валерiя Шевчука. Вiн писав: «У другiй половинi XVII ст. Хмельницьким цiкавляться мало, поети й полiтичнi дiячi переймаються повсякденними справами i страшними бiдами руiни, що постала по Визвольнiй вiйнi, яка, зрештою, i по смертi Хмельницького не закiнчилася i тривала аж до падiння Петра Дорошенка, а по тому спорадчо аж до Колiiвщини… Причина спаду такого iнтересу до Хмельницького в поетiв, якi завжди тримали руку на пульсi доби, зрозумiла: нашi поети й iнтелектуали того часу переживали нещасний вислiд повстання Богдана Хмельницького, отже, хвалити його чи описувати його героiчнi дiяння не мали пiдстав, не було в них до того духовних чи iдеологiчних побудникiв – народ та його елiта втомилися вiд кровi та розрухи».[114 - Шевчук В. Образ Хмельницького в данiй украiнськiй лiтературi // Його ж. Муза роксоланська. – Кн. друга. – С. 93.] Але через п’ятдесят рокiв ситуацiя змiнилася. «Лiтературний же культ Б. Хмельницького, – зазначав цей дослiдник, – почав творитися у XVIIІ ст. i тiльки на Лiвобережжi, в Гетьманщинi, яка притримувалася росiйськоi орiентацii, в цей час iм’я Б. Хмельницького i спогади про нього вживалися для нацiональноi самооборони i для вiдстоювання своiх прав та вольностей вiд нашестя нового поневолювача та агресора, в якого перетворився той, з ким Хмельницький добровiльно ввiйшов у союз. Отже, маемо цiкавий парадокс: iменем того, хто вiддав Украiну росiйському царевi, захищали Козацьку державу…»[115 - Там само. – С. 98.]



Теза про те, що iм’я Хмельницького тепер використовували для захисту Козацькоi держави проти царизму, видаеться дещо надуманою. Радше, це iм’я використовувалося для демонстрацii лояльностi козацькоi старшини до росiйського царизму.


Бiографiя Грабянки дае пiдстави вважати, що вiн не був свiдком Хмельниччини. Правда, мiг чути про неi вiд своiх батькiв, старших людей, а також використовувати рiзноманiтнi писемнi iсторичнi твори: Лiтопис Самовидця, «Аннали…» Веспасiана Коховського, поему «Вiйна домова…» Самiйла Твардовського, роботи польських хронiстiв XVI ст., зокрема Олександра Гваньiнi, твори нiмецьких iсторикiв Самуеля Пуфендорфа та Йоганна Гiбнера.[116 - Ісiченко І. Історiя украiнськоi лiтератури: Епоха бароко XVIІ – XVIIІ ст. – Львiв; Киiв; Харкiв, 2011. – С. 289.]

Грабянка замислив свiй лiтопис як апологiю козацтва. У цьому творi замiсть реальноi iсторii твориться iсторiя героiзована й мiфологiзована. Часто автор видае бажане за дiйсне. Звертаючись до тих чи iнших творiв, iнодi подавав свою iнтерпретацiю, яка могла розходитися (й суттево!) з iнтерпретацiею першоджерела. Нерiдко використовував рiзнi чутки, якi йому iмпонували. Автор лiтопису домислював не лише дiалоги iсторичних персонажiв, а й документи.

Лiтописець згадуе рiзних дiячiв минулого. Говорить, що про них нiхто б не згадував, якби iхнi дiяння не були описанi. Далi вiн продовжуе: «Про них i до них подiбних упокорювачiв Історii я не раз думав, коли годинами солодко читав i коли прозрiвав ту користь для iхнiх народiв, що в’язалися з безсмертною славою, але ж наша вiтчизна вiд них своiми ратними трудами ну просто нiяк не рiзниться, i, бачачи ii звитяги в пучинi забуття, я не заради якоiсь любострасноi слави, а спонуканий спiльною користю i заради неi вирiшив не лишати в попелi мовчання схованими дii щонайвiрнiшого нашого сина благорозумного вождя Богдана Хмельницького, який Малу Росiю вiд щонайтяжчого ярма лядського козацькою мужнiстю вивiльнив i що до росiйського монарха з стольними мiстами в пiдданство привiв».[117 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – К., 2006. – С. 878.]

Автор не приховуе, що одним iз головних його завдань е апологiя Хмельницького. На початку лiтопису Грабянка вмiщуе вiршi, якi можна вважати своерiдним епiграфом:

«Оце Богдан Хмельницький намальований —
Воiн руський славний, так i неподоланий.
Завдяки йому Украiна на ноги стала,
Бо у ярмi лядськiм ледве не сконала.
Скасував вiн унiю, бив ляхiв з жидами
Й iнших ворогiв тими ж гнав шляхами.
Ох i голоснi ж ви, вiстi переможнi,
Раз у всесвiт славу понести спроможнi!
Навiть в землях Фракii оселився страх
Коли Марса гуки мчали на крилах.
Кончиною скорений, смертю вiн гордуе
І в синах росiйських живе та воюе».[118 - Там само.]

У цих вiршах вимальовуеться iсторiософiя Хмельниччини, яка потiм розлого була представлена в текстi твору. Схема ii виглядала приблизно так: Украiна, пiд якою розумiвся козацький край, Приднiпров’я, «ледь не сконала» пiд «лядським ярмом», але Хмельницький врятував ii, захистив православ’я, скасував унiю, побив «ляхiв з жидами». І хоча цей козацький гетьман помер, але живе його дух у «синах росiйських», козаках, якi продовжують справу «великого Богдана».

На вiдмiну вiд Самовидця, для якого «iсторiя починаеться» з Хмельниччини, Грабянка намагаеться вписати Хмельниччину в бiльш широкий iсторичний контекст.

Вiн створюе схему малоросiйськоi iсторii, яка була прийнята i в росiйськiй iсторiографii, i в iсторiографii украiнськiй. Схема ця виглядае таким чином: спочатку iснувала едина Русь за часiв князя Володимира, але цей правитель роздiлив свою державу мiж синами й почалися незгоди (у радянськiй iсторiографii це iменувалося «феодальною роздробленiстю»); Русь як така перестала iснувати з нашестям Батия, що скористався незгодами руських князiв; пiсля цього украiнськi землi були завойованi литовцями, а потiм iх завоювали поляки, i лише пiсля Хмельниччини вони опинилися пiд правлiнням московського православного царя – нiби повернулися в свое «руське лоно».

Історiя ж украiнських земель постае як iсторiя козаччини. Лiтописець вважав, що козацтво з’явилося в результатi протистояння з татарами.

З особливою гордiстю Грабянка описуе вiйськове мистецтво козакiв. Вони для нього – неперевершенi. Козаки «на озброеннi мають самопали, шаблi, келепи, стрiли та списи i користуються всiм цим так вправно, що i найвправнiший польський гусарин або ж рейтар нiмецький з ними зрiвнятися не можуть. Є кiннi та пiшi, i стiльки iх, козакiв, скiльки на Малiй Русi люду, i iх зовсiм не треба силою збирати, як ото в багатьох чужоземних краях роблять, не треба наймом заманювати; а кине клич старший або полковник який i стiльки воiнства збереться, що як трава стане, i з цього приводу добре було сказано турецькому царевi, коли той запитався, скiльки козацького вiйська маемо. «У нас, – сказано було, – царю турецький, що лоза то й козак, а де байрак, то по сто й двiстi козакiв там». І всi вони в сiчi незмiрно хоробрi. Це про них сказано:

Вони Русь за свое багатство велике мають,
Хитрiсть вiйськову та мужнiсть у вiйнi знають.

Це про них сам султан турецький говорив: «Коли навколишнi держави йдуть проти мене, я сплю – не зважаю, а до козакiв увесь час мушу дослухатися, весь час слухаю, не дрiмаю». І спокiйно жити не можуть, навiть коли в iхньому краi мир запануе, то своею волею збираються i йдуть на пiдмогу iншим народам; заради малоi користi велику турботу собi на плечi кладуть i на вутлих, з одного дерева зроблених лодiях дерзають через море пливти».[119 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 883.]

Звiсно, в наведеному описi маемо чимало перебiльшень. Хоча цi перебiльшення цiлком зрозумiлi. Грабянцi, як представнику козацькоi старшини, важливо було показати «славнiсть» козацького вiйська. У певному сенсi, це своерiдна «iдейна компенсацiя» i за Полтавську катастрофу, i за поразки пiд час Руiни й Хмельниччини. Тому в своему лiтописi Грабянка постае як оптимiстичний автор, намагаеться говорити про козацькi перемоги й свiдомо замовчуе поразки.

Грабянка спецiально акцентуе увагу на утисках козакiв з боку полякiв. Багато в чому показовим е роздiл «Коли i чому козаки повстали на полякiв?» Автор нiби намагаеться з’ясувати причини постiйних конфлiктiв, якi виникали мiж поляками й козаками. Як i в Самовидця, акцент робиться на причинах релiгiйних. Грабянка вважае, нiби головною причиною протистоянь i непорозумiнь була Берестейська унiя.

Особливу увагу звертае на 20 – 30-тi роки XVII ст. На його думку, саме з того часу почали поляки чинити великi кривди украiнцям. Особливо пiсля повстання пiд проводом Остряницi й Гунi: «І вiдтодi всякi свободи у козакiв забрали, а люд благочестивий тяжкими й нечуваними поборами пригнiтили, не вiдаючи, що Бог за кривду та за кров невинну помсту насилае». Кривдою козакам, вважае Грабянка, було будiвництво Кодацькоi фортецi: «…І року 1639 поклали над порогами мiсто Кодак збудувати, нiмцiв найняти те мiсто оберiгати та козакiв, що на порога прямують, ловити та у водi топити…»[120 - Там само. – С. 886.]

У зв’язку з розповiддю про Кодацьку фортецю лiтописець наводить гарну легенду (взяту, до речi, з лiтератури польськоi), щоб продемонструвати освiченiсть та далекогляднiсть Хмельницького. Вiн пише: «На ту лиху годину довелося коронному гетьману Конецпольському власною персоною у Кодаку побувати i козакiв, що були йому вiдрекомендованi (а помiж них i Богдан Хмельницький), полаяти, а заразом i похизуватися мiцнiстю Кодака-фортецi. До козакiв звертаючись, вiн сказав: «Чи до вподоби вам, козаки, фортеця?» Хмельницький йому вiдказав латинською мовою: «Що руками людськими змуроване, ними ж i зруйноване буде». Гетьман був здивований смiливою вiдповiддю i зле подумав про Хмельницького, пригадавши, що той у всiх козацьких повстаннях брав участь, однак скiльки iх, козакiв, погинуло, а вiн все ще живий». Те, що Хмельницький, при всiй своiй нелюбовi до полякiв, лишався живим, Грабянка пояснюе тим, що Богдан «був людиною хитрою у вiйськовiй справi i дуже розумною, знав задуми ляхiв щодо козакiв, знав суетнiсть iхнiх клятв i розумiв iхнi вiйськовi задуми та все це глибоко в серцi тримав, зовнi привiтнiстю прикривав, вiв себе так, нiби нiякого зла на ляхiв не тримае; тiльки його серце зло своiм порадником мае».[121 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 886–887.] Цей епiзод, поданий Грабянкою, з часом набув поширення в украiнськiй лiтературi – як науковiй, так i художнiй, ставши одним iз моментiв у твореннi звеличеного образу Хмельницького.

Говорячи безпосередньо про причини Хмельниччини, Грабянка переважно використовував Лiтопис Самовидця. Основна причина для нього так само е унiя, переслiдування православ’я. Далi (переважно за Лiтописом Самовидця) йде перелiк рiзноманiтних утискiв, що терпiли козаки вiд полякiв. Інша рiч, що Грабянка не просто гiперболiзуе цi утиски, а й подае iх вкрай дражливо, присмачуючи фактами, якi виглядають фантастично. «Якщо ж траплялося, – пише вiн, – що козак хоч чимось провиниться, то такими карами його карали, що й поганi б придумати не могли, i так уже, караючи, самих себе перевершували, що невiрних у цьому за нiщо мали. Хiба могли фараони у тортурах з поляками зрiвнятися? Цi ж дiтей у казанах варили, груди жiнкам деревом припiкали та всiлякi iншi бiди творили…»[122 - Там само. – С. 887.] Звiсно, в тi часи траплялися рiзнi бузувiрства. А особливо благодатний грунт для цього був на украiнському пограниччi, де право мало вiдносний характер. Але говорити про варiння дiтей у казанах, припiкання жiнкам грудей i подавати це як типове, навiть масове явище – то вже було занадто. Однак такi риторичнi прикраси охоче сприймалися певною публiкою, передусiм козацькою старшиною. «Жахливi факти» нiби виправдовували безчинства козакiв, якi чинилися ними щодо «iнших» – шляхтичiв, мiщан, евреiв i навiть православних украiнських селян.

Не оминае Грабянка, як i Самовидець, звiсну iсторiю про захоплення Чаплинським хутора Суботiв у Богдана Хмельницького. Але якщо в Самовидця згадана iсторiя викладаеться в кiлькох реченнях, то в Грабянки вона переростае в розлоге оповiдання, сповнене драматизму. Спочатку лiтописець говорить про заслуги Хмельницького, про те, як вiн розбудував свiй Суботiв. І коли розбагатiв, то на цю маетнiсть кинув оком Чаплинський: «До всього цього заздрiсть маючи (це коли вже повернувся з королiвського двору на батькiвську землю), а рiвно заздрячи i на заселену слободу, пiдстароста Чаплинський за рахунок Хмельницького багатiти задумав i в тих мiсцях фундуватися забажав, тому вiн старостi чигиринському Івановi Даниловичу донiс. «Не випадае, – сказав вiн, – простому чоловiковi села та пiдданих мати». Іван же Данилович послухав i наказав те село забрати i Чаплинському передати. Побачив все те Хмельницький, згадав своi заслуги перед короною польською i образився, що замiсть честi мае наругу вiд Чаплинського терпiти. «Ляхи, – мовив, – нас, козакiв, озлобляють, та ще не вмерла козацька мати!» Прочув про цi слова Чаплинський i наказав взяти Хмельницького i кинути до темницi, а сина Хмельницького, Тимоша, повелiв посеред Чигирина двома киями бити. Вiдчув Хмельницький, що нiчого марне помочi ждати, i не знав, що дiяти, та Бог навернув до милосердя серце жiнки Чаплинського, вона умолила чоловiка свого i той наказав Хмельницького з темницi звiльнити; отак вийшов Богдан на волю з надiею на час. Тiльки й мовив: «Ще живий господь i козацька не вмирала мати! Не все Чаплинський забрав, коли шаблю в руках маю!»[123 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 887.]

Отож, iсторiя про наiзд на Суботiв обросла «фактами». Оповiдi про образу Хмельницького поширювалися в козацькому середовищi. Але, судячи з Лiтопису Самовидця, вони могли бути скупими, позбавленi яскравих подробиць. Певно, Грабянка скористався роботами польських авторiв, де цi подробицi були непогано описанi.

У творi козацького лiтописця про сам наiзд не йдеться. Говориться лише, що Чаплинський забрав у Хмельницького Суботiв. Але останнiй висловлюе невдоволення, кидае крилату фразу: «Ще не вмерла козацька мати». Саме за цi слова Хмельницького нiби ув’язнюють, а сина Тимоша б’ють киями в Чигиринi. Правда, не зрозумiло, за що дiсталося Тимошевi. Потiм в украiнськiй лiтературi жалiслива iсторiя про побиття сина Хмельницького зазнала розвитку. «Виявилося», що якогось сина майбутнього гетьмана посiпаки Чаплинського пiд час наiзду на Суботiв засiкли до смертi. Подiбнi твердження зустрiчаються i в творах польських авторiв.



У Лiни Костенко у вiршованому iсторичному романi «Берестечко» розповiдаеться про таку собi «степову Гелену», через яку почалася вiйна – подiбно до того, як колись вибухнула вiйна через Олену Троянську. Взагалi легенди про «степову Гелену» стали достатньо поширеними в украiнськiй лiтературi, театрi, кiно. Хоча коренi цих легенд варто шукати в лiтературi польськiй другоi половини XVII ст.


У оповiдi Грабянки про конфлiкт навколо Суботова уже з’являеться iсторiя з жiнкою. Сама панi Чаплинська просить свого чоловiка, щоб той звiльнив Хмельницького з в’язницi (знову ж тут вiдчутний вплив польськоi лiтератури). Правда, не зрозумiло, яка була мотивацiя в тiеi особи. І взагалi ця iсторiя виглядае дивно. Потiм цей жiночий момент був творчо допрацьований украiнськими авторами. Почали розповiдати, що пiд час наiзду на Суботiв Чаплинський забрав якусь польську шляхтянку, з якою жив Хмельницький. Чаплинський нiби з нею одружився чи зробив наложницею. Потiм Хмельницький, помстившись своему кривдниковi, знову повернув ii собi й пошлюбив.

Як i в Самовидця, в Грабянки маемо малозрозумiлу iсторiю з якимись королiвськими привiлеями, що були наданi Барабашевi. Вона в нього переростае в авантюрне оповiдання, не позбавлене художнiх красот. Ось як воно звучить у викладцi лiтописця: «Написав король Барабашевi, тодiшньому козацькому генеральному осавулу, листа пiд своею королiвською печаткою, а в тому листi писав:

«Якщо й справдi козаки воiни вiдважнi, якщо меч i силу маете, то чому ж свою волю не бороните?» Про цей лист Барабаш не сказав нiкому, може, тому, що вiрно ляхам служив, а може заради користi – хотiв добре жити, а про вiйсько не дбати та на наругу над людом не зважати. Хмельницький дiзнався про те королiвське писанiе i замислив його у Барабаша вiдiбрати та вiйську козацькому прочитати. Якраз на той час жiнка Хмельницького дитя породила i попросив Хмельницький Барабаша за хресного батька стати. Барабаш погодився. І у Суботовi на хрестинах, коли гостi Хмельницького напiдпитку були, коли вже й Барабаш пiд хмелем був i Хмельницького за друга собi мав, отодi вiн i сказав Хмельницькому про писанiе королiвське та де воно заховане. А той вислухав усе це, запам’ятав, i коли Барабаш на хрестинах вже зовсiм упився й заснув мiцно, Хмельницький зняв його шапку, пояс i перстень, покликав вiрного слугу i послав його з усiм цим до жiнки Барабаша у Черкаси. Не вiдаючи про хитрiсть, вона вiддала посланцевi лист королiвський. Коли з Черкас до Суботова посланець той повернувся, козаки лист королiвський прочитали i на човни, королiвським зичливцем знатним козаком Іляшем Переяславським зробленi, посiдали й разом з Хмельницьким за пороги повтiкали».[124 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 889.]

Так виглядае в iнтерпретацii Грабянки iсторiя втечi Хмельницького на Сiч. Представлений опис подiй видаеться не зовсiм логiчним. Виявляеться, Хмельницький втiк до запорожцiв не через те, що його обурили утиски козакiв чи навiть власнi переслiдування, а через те, що викрав якусь королiвську грамоту в Барабаша, суть якого зводилася до риторичного питання: «Якщо й справдi козаки воiни вiдважнi, якщо меч i силу маете, то чому ж свою волю не бороните?»

Історiя з Барабашем (правда, в досить своерiднiй iнтерпретацii) зустрiчаеться в Лiтописi Самовидця, мала вона поширення i в лiтературi польськiй. З’явилася навiть народна дума про Хмельницького й Барабаша.[125 - Хмельницький та Барабаш // Украiнськi народнi думи та iсторичнi пiснi. – К., 1955. – С. 94–98.] У нiй розповiдаеться про те, що Барабаш отримав королiвськi листи, в яких козакам надавалися вольностi. Але вiн iх сховав. Ось тодi Хмельницький запросив до себе в гостi Барабаша, напоiв та поклав спати. Далi забрав у нього ключi (в iнших варiантах – золотий перстень) i послав свого джуру до жiнки Барабаша, аби вона дала йому грамоти. Жiнка це робить, думаючи, нiби виконуе велiння чоловiка. Грамоти опиняються в руках Хмельницького. Барабаш, прокинувшись, розумiе, що його обманули.

Звiсно, iсторiя ця не виникла безпiдставно. Барабаш, як i Хмельницький, залучався Владиславом IV до походу проти татар i туркiв. Але мiж цими двома провiдниками виникли протирiччя. Це й знайшло вiдображення в iсторii про Хмельницького й Барабаша, яка зустрiчаеться в рiзних iнтерпретацiях.

Не мiг Грабянка оминути такоi дражливоi теми, як союз Хмельницького з кримськими татарами. Вiн подае це як вимушений крок з боку козацького гетьмана, оскiльки «ляхи задумали його погубити». Саме ж укладення союзу виглядае дивно. Грабянка пише: мовляв Хмельницький «вiдрядив гiнця в Крим до хана Іслам-Гiрея. Хан саме мав гнiв на короля (той не заплатив домовленого викупу), проте не хотiв меча пiднiмати, хотiв знати, заради чого битву розпочинати. А поперед нього стояв iз своiм загоном мурза Тугай-бей, воiн славний i невимовно вiдважний, що не завжди корився хановi i з своiми татарами в окремому надiлi проживав. На нього жартома хан рукою показав i повелiв його запросити на помiч. А перед цим, якраз рiк минув, козаки Тугай-бея i його орду добре побили. Згадавши все те, Тугай-бей спершу розгнiвався на козакiв, як на недругiв своiх, а потiм, покладаючися на удачу, погодився допомогти козакам i домовився з ними про мiсце, де козаки розпочнуть бiй з ляхами».[126 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 889.]

Грабянка охоче описуе перемоги Хмельницького, спецiально звертаючи увагу на дiяння козакiв й намагаючись уникати згадок про татар, якi воювали разом з козаками. Уникае вiн розповiдей i про козацькi грабунки. Хiба що iнодi згадуе про грабiжницькi наiзди, якi чинили татари. Не перестае вихваляти вiйськовий генiй Хмельницького. Спецiально акцентуе увагу на геройствi козакiв. Водночас маемо намагання принизити полякiв, показати iхню недолугiсть, у тому числi польських командирiв. Хiба що iнодi з повагою говориться про Ярему Вишневецького (чи не е це знову ж таки наслiдком впливу творiв польських авторiв, де цей князь постае як доблесний герой). Даючи таке позитивне зображення козацтва, автор вкладае в уста iсторичних персонажiв вигаданi промови, заяви, якi часто мають вiдверто iдеологiчний характер. Трапляеться навiть, що для пiдсилення «iдеологiчного ефекту» вiн використовуе неперевiренi чутки й легенди.

Наприклад, розповiдаючи про битву пiд Жовтими Водами, Грабянка пише, що «послав Хмельницький до реестрових козакiв Ганжу, особливого посланця, i наказав розповiсти iм про свою силу, про татар i звернутися до них з такими словами:

«Чию кров йдете проливати? Чи не братiв своiх? Чи ж у нас не одна мати – Украiна? За кого вам випадае стояти? За костьоли? Чи за храми господнi, що породили i ростили нас вiд дня хрещення? Чи ви коронi польськiй допомогти хочете, яка неволею за вашу мужнiсть вiдплатила, чи матерi своiй Украiнi, яка волею вас обдарувати волiе?»2 Зрозумiло, така промова е плодом вимислiв автора.

Оповiдь про битви пiд Жовтими Водами й Корсунем Грабянка завершуе вiршованим панегiриком:

«Ото ж ви прийшли, щоб Хмельницького взяти,
А самим довелося в неволю прямувати.
До Криму бундючно простують ридвани,
А в них з радниками обидва гетьмани.
Вози ж iз скарбами козакам лишили,
Аби худорбу свою тим скарбом прикрили.
Хотiли ляхи на козаках слави зажити,
Та Господь вiддав ii тим, хто вмiе терпiти.
Вiн вознiс нинi смиренних руснакiв,
А гордих з престоли низложив полякiв.
Всiх тих багатих вiдрядив до Криму,
Що Русь всю хотiли передати Риму».[127 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 891.]

Приблизно в такому ж ключi Грабянка оповiдае про битву пiд Пилявцями, прославляе козацтво i показуе зарозумiлiсть полякiв, котрi на вiйну, як на гулянку прийшли: «Хмельницький… попрямував далi i пiд мiстечком Пилявцi став табором, туди ж пiдiйшло готових до бою шiстдесят тисяч шляхти, а слуг, у лаштунки бойовi, добре вбраних, мабуть утричi бiльше було. І всi вони хизувалися, в золото та серебро зодягненi, хизувалися, нiби на гулянцi, й гадки не мали, що помiняють у козакiв те дороге вбрання на гунi та рядна, а козакiв думали просто канчуками розiгнати. Ще коли з Костянтинова вирушали, то забрав Господь у них розум, бо кожен iшов, де хотiв, ладу не дотримуючись, хоч Хмельницький завчасу всi кращi мiсцини зайняв i добре iх до бою пiдготував».[128 - Там само. – С. 893.]

На вiдмiну вiд Самовидця, котрий зображуе похiд козакiв i татар на Львiв у 1648 р. як грабiжницький, Грабянка намагався приховувати негативнi моменти. Вдаючись до чуток, лiтописець виправдовував дiяння Хмельницького пiд Львовом. Виявляеться, в цьому мiстi католики вбивали русинiв, через що козацький гетьман i хотiв спалити Львiв: «У Львовi тодi якраз було повно втiкачiв, так само як i в передмiстi у костьолi бернардинiв, тиснява панувала невимовна, тодi бернардинцi потай перебили силу благочестивих русинiв i тiла iхнi в криницю повкидали. Дiзнався про це Хмельницький i пригрозив спалити мiсто, та потiм зглянувся на благочестивих, узяв викуп i подався добувати Замостя».[129 - Там само. – С. 894–895.] Думаемо, говорити про достовiрнiсть такоi iнформацii не варто. Але подiбнi вигадки сприймалися й тиражувалися украiнськими авторами.

Ось як пише Грабянка про вiдхiд Хмельницького з вiйськом вiд Замостя в 1648 р.: «Хоч i залишився найбiльшим недругом шляхти, все ж у вiйнi цiй виявив себе (важливу на те маючи причину) i найбiльшим справедливцем. Викликав сторожу i наказав сурмити назавтра генеральний похiд, а щоб татари по селах ясир не брали, вiн взяв у мiщан невеликий викуп i, ублаживши iх, вiдрядив додому, а сам повернув на Украiну».[130 - Там само. – С. 895.]



Грабянка також намагався представити Хмельницького як справедливого дiяча, що дбав про людей, не хотiв ображати своiх ворогiв. Лiтописець твердить, нiби той не допускав, щоб татари брали ясир.


Пiсля походiв 1648 р. Грабянка намагаеться зобразити Хмельницького як надзвичайно впливову особу, з якою хочуть мати справу правителi Європи. До нього приiжджають рiзноманiтнi посольства, а вiн сам вирiшуе, як iх приймати. Зi зневагою гетьман приймае полякiв. Дипломатична мiсiя останнiх пiд пером Грабянки перетворюеться в якiйсь комiчний водевiль: «Посли зiбралися, взяли дарунки, знамено, бунчук, булаву та привiлеi на запорiзьке гетьманство i вирушили в дорогу. Прибули у Переяслав, вручили Хмельницькому королiвське послання та привiлеi на волю i гетьманство, а також знамено, бунчук та булаву. Однак Хмельницький з погордою прийняв iх, вiйськове щастя розбалувало його, i вiн нахвалявся ляхiв не лише за Сяном та за Вiслою, а й за горами нагайкою повиганяти й гнати iх без оглядки, «бо ви, нинiшнi ляхи, не маете нiчого спiльного з колишнiми кавалерами, а скорiше зайцями стали, на мавп скидаетесь, тiльки й умiете, що говорити та втiкати». І як не старався Кисiль, як не працював своiми медовими устами, однак гетьман, зневажаючи його велеречивiсть, не раз обривав його, наказував помовчати, i тiльки шануючи свое старе знайомство з ним, запросив усiх послiв до себе на обiд та, порiшивши посмiятися з пихи панськоi, зодягнувся в дорогi шати i пiднiмав позолочену чару зi звичайною горiлкою на честь послiв польських та на честь жони своеi Чаплинськоi, родом польки (що теж багато вбрана i, мов п’яна, саме розтирала в черепку тютюн для Хмельницького)».[131 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 895–896.]

Щодо послiв iнших держав, то вони виявляють велику честь гетьману. А вiн iх з повагою приймае. Вони обговорюють з ним, як змiнити полiтичну карту Схiдноi Європи: «В цей же час у Хмельницького побували i посли багатьох королiвств, бо, пiсля повернення на Украiну, вiн привернув до себе увагу народiв. Цi посли везли з собою слова вiтання i численнi дарунки. Зокрема Рокоцiй сподiвався вiд нього особливоi допомоги, вiн хотiв домовитися, щоб (коли вiн пiдступить до Кракова) козаки рушили на Варшаву, а за це обiцяв зробити Хмельницького удiльним князем киiвським по обох берегах Днiпра, князiвство ж це – Руссю мало прозиватися i повинне було Польщi пiдкорятися. Прийшли до нього з поклоном з Боснii, прийшли румельцi iз-за Дунаю, як одновiрцi просили про допомогу. Були люди з господарства Мултянського i Волоського (Буркалабi) i вiд далеких татар (волзьких та ногайських), всi клялися у шанобi та говорили про готовнiсть поряд iз його головою та життям i свое класти. Величав його й простий народ, називав новим рятiвником всiеi Русi та православ’я. Навiть турки, обдарувавши його титулом руського монарха, надiслали каптан, меч, знамено та булаву i наказали пашi силистрийському та хану кримському при потребi всiляку вiйськову допомогу своiм воiнством надавати»2. Насправдi лiтописець вдаеться до пересмикування iсторичних фактiв. Так, у 1648 р. Хмельницькому вдалося добитися низки перемог. Але не такими цi були перемоги вражаючими, як зображуе Грабянка. Принаймнi в той час не йшлося про союз Хмельницького й правителя Семиграддя (Ерделi) Юрiя ІІ Ракоцi, який мав плани зайняти польський престол. Рiч Посполита хоча й зазнала поразок, проте пережила непростий перiод «безкоролiв’я», обрала пiсля смертi Владислава IV нового короля Яна II Казимира. Почала вiдновлювати свое вiйсько.

Говорячи про дипломатичну значимiсть Хмельницького, Грабянка видавався до перебiльшень. У час написання лiтопису козацькiй старшинi хотiлося представляти себе значною силою i навiть суб’ектом мiжнародних вiдносин. Цi бажання й перекладалися на творений ними образ Хмельницького.

Доволi заангажовано зображуе Грабянка битву пiд Збаражем у 1649 р. Вiн з iронiею пише про боягузтво полякiв: «Та тiльки почалася вiйна мiж козаками та ляхами, як прийшов до Хмельницького i хан кримський, а ляхи тодi стояли табором десь пiд Константиновим i коли прочули в таборi тому, що пiдходить Хмельницький з своiми загонами, як напав на ляхiв страх та сум’яття забралося в серце i кожен почав готуватися до втечi, навiть у найзнатнiших, що повиннi б бути хоробрими i дужими (у тих, що по корчмах тiльки вiйною i клекотами i за чаркою самого Олександра Македонського побивали), навiть у них обличчя побiлiло та руки опустилися».[132 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 897.]

Сама оборона Збаража вiд козакiв й татар була i трагiчною, i героiчною сторiнкою в iсторii польського вiйська. До речi, Збараж утримували не стiльки поляки, скiльки шляхтичi, що були руськими за походженням. У Грабянки немае нiякоi поваги чи навiть спiвчуття до цiеi шляхти. Вiн зi зловтiхою описуе страждання ворожих воiнiв пiд час облоги й те, як козаки ляхам «пiдсипали перцю».[133 - Там само. – С. 898.]

А ось як описуеться закiнчення Збаразькоi облоги, коли козацьке вiйсько вiдступило: «Щойно вiдiйшов Хмельницький iз своiми загонами з-пiд Збарожа, як повиходили з мiста на ринок i поляки. Повиходили пiсля дев’яти тижнiв облоги, йшли нужденнi, худi, схожi на мертву скотину, або як потойбiчнi привиди. Ледве переставляючи ноги, пiд вiтром качались, хто тримався за кiнськi стремена, хто за хвiст, вони не помишляли вже про труд люду убогого, не помишляли про курей, гусей, качок, про хату чи м’ясо, а спрагли ковтка води чистоi та шматочка хлiба. Отак усмирив iх Господь, пiдданих на ноги поставивши, а гордих на землю повернувши».[134 - Там само. – С. 901.]

Про подii 1650 р., коли козацьке вiйсько пiшло на Молдавiю, Грабянка розповiдае дуже плутано, намагаючись у черговий раз виправдати козакiв – адже на цей раз вони пiшли вiйною не на полякiв-католикiв, а на таких же, як вони, православних християн. Лiтописець хоче читачевi нав’язати думку, що причиною цього походу було сватання сина Хмельницького на доньцi молдавського господаря. Майже романтична iсторiя! Ось як це подаеться в його викладi: «Крiм того, прагнучи якось перепинити пiдступний намiр хана, Хмельницький вiдрядив гiнця ще й до турецького царя, просив допомоги i в нього. Цар турецький гостинно прийняв посланцiв Хмельницького, послав йому дарунки i наказав мешканцям Силестрii та Дунаю, тим, хто жив пiд рукою волоських та мултянських господарiв, йти на допомогу Хмельницькому. Крiм того, вдовольняючи просьбу Хмельницького, турецький володар наказав Василiю Лупулу, господарю волоському, вiддати свою дочку за сина Хмельницького Тимоша, а якщо ж господар не захоче сам вiддати дочку Ірину, то велiв зашлюбити ii силою. Вiн чинив це, прагнучи супокою в свiтi християнському, бо хоч волохи i пiд його владою перебувають, але всi коряться одному Пану-Господу i тому хай живуть у спокоi та процвiтають; та й крiм того Русь почала у виправах вiйськових добре процвiтати. Недругу ж християнському, хану кримському, бажаючи його вiйнами мiжусобними послабити, вiн наказав вирушити з Хмельницьким на Волохiю, не знаючи, що Хмельницький запрагнув порiднитися з волохами тому, що, на випадок новоi вiйни з ляхами, хоче убезпечити себе з боку Дунаю».[135 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 902.] Дивно читати цi мiркування. Виявляеться, турецький султан хотiв «супокою в свiтi християнському». Правда, «недругу ж християнському, хану кримському,… вiн наказав вирушити з Хмельницьким на Волохiю». Це нiби робилося для того, щоб його «вiйнами мiжусобними послабити». Хоча яка це мiжусобиця? Розграбування православноi Молдови разом з козаками Хмельницького могло лише посилити «недруга християнства». І взагалi для чого було посилати з козаками Хмельницького на Молдову не лише кримського хана, а й господарiв волоських i мултянських? Лише для того, щоб пошлюбити сина Хмельницького з донькою господаря? Але ж Молдова була васалом турецького султана. І якби турецький султан хотiв, то мiг би натиснути на правителя цiеi краiни. І нiякоi «романтичноi» вiйни з численними кривавими жертвами i величезним ясиром, який вивели з Молдови татари, не було б. Проте Грабянка не переймаеться питаннями логiчностi, коли треба виправдати тi чи iншi дiяння Хмельницького.

Тенденцiйно зображуе Грабянка й битву пiд Берестечком. Саме вiн одним з перших заговорив про зраду хана в цiй битвi. Потiм ця теза успiшно укорiнилася в украiнськiй iсторiографii. Лiтописець проводить думку, що цю зраду вчинив хан, аби разом з поляками перебити християн (малися на увазi православнi християни):

«Хмельницький, пересвiдчившись, що хан зрадив його, був змушений з невимовною скорботою за своiм вiйськом покинути орду. При ньому було тiльки тридцять козакiв, а потiм пiдiйшло ще сiмдесят з татарського стану. З оцим загоном вiн вiдiрвався вiд мурз i, не довiряючи татарам та побоюючись, щоб вони ще й самого його не взяли та не видали полякам, повернув на Любар. Все це тому, що хан не тiльки задля добичi та замирення з королем не раз наiздiв без всякоi причини на його землi, спустошував iх, а також i задля винищення християн».[136 - Там само. – С. 907.]



Грабянка намагаеться не концентруватися на програшi козакiв у Берестецькiй битвi. Основну вину перекладае на хана. Твердить, що Хмельницький швидко вiдновив вiйсько. І вiдплатив полякам сповна за поразку пiд Берестечком. Зокрема, в битвi пiд Батогом у 1652 р.


Логiчним кроком у визволеннi вiд ляхiв для Грабянки е Переяславська рада, яку вiн описуе з великим пiететом. Для нього то велика подiя, в певному сенсi – поворотний пункт у iсторii козацтва: «Заради цього сам Хмельницький з генеральними особами та з полковниками, та з полковою старшиною – сотниками й отаманами – на Богоявлення Господне з’iхалися у Переяслав i там раду радили. На нiй усi полковники та вiйсько iхне порiшили бути пiд единовiрним монархом пiд його величнiстю царем московським, а не пiд королем польським, королем римського вiросповiдання, а також всi ухвалили вiдмовитись вiд дружби з татарами. Скрiплюючи це рiшення, гетьман Хмельницький з усiма своiми генералами, полковниками та з усiм вiйськом у сiчнi 1654 року дали присягу i прийняли надзвичайно пишнi дарунки царськими соболями та iншим крамом. У цей же день були прийнятi полковi знамена i стольники разом з приданими iм козаками роз’iхалися по усiх мiстах i там уся мiська старшина, люди духовного сану, козаки та поспiльство також дали присягу на вiрнiсть. При чому на всiй Украiнi по обох берегах Днiпра кожен з охотою присягав. Весь народ радiв радiстю великою, бо всi були певнi, що пiд рукою едновiрного монарха можна буде жити тихо, спокiйно».[137 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 913.]

Подальшi подii, що вiдбулися пiсля Переяславськоi ради, поданi Грабянкою як трiумф Хмельницького. Мовляв, отримавши протекцiю московського царя, вiн i його вiйсько досягае значних успiхiв у вiйнi з поляками. Хмельницький «ставить на мiсце» кримського хана. Правда, смерть стае на завадi реалiзацii грандiозних планiв цього дiяча.

Говорячи про смерть козацького вождя, Грабянка малюе його iдеалiзований портрет: «Це була людина воiстину варта звання гетьмана. Вiн не боявся бiди, у найтяжчому становищi не втрачав голови, не боявся найтяжчоi роботи, був мiцний духом; з однаковою мужнiстю зносив мороз i спеку, iв i пив не скiльки хотiв, а скiльки можна було, нi вдень, нi вночi не знемагав вiд безсоння, а коли справи i труд воiна зморювали його, то вiн спав невеличку крихту часу i спав не на коштовних лiжках, а в постелi, що до лиця воiну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред вiйськового гамору; одягався вiн так як i всi iншi, мав коней та зброю не набагато кращу, нiж в iнших. Не раз його бачили, як, укрившись вiйськовим плащем, знеможений, вiн спав посеред сторожi. Вiн завжди першим кидався в бiй i останнiй повертався з битви. Маючи цi та до цих подiбнi достоiнства, зовсiм не дивно, що вiн став переможцем та пострахом для ляхiв, а мирянам припав до душi, бо, вiдiйшовши вiд вiйськових справ та ученiй, повнiстю зайнявся собою. У його воiнства все так було злагоджено, що коли б вiн не пощадив (про це мовилось уже), то зовсiм би мiг знищити Польщу».[138 - Там само. – С. 921.]






Переяславська рада



Поховання гетьмана подаеться як сумна подiя. Грабянка навiть не хоче вiрити, що Хмельницький помер своею смертю. Спецiально подае в своему лiтописi таку чутку, нiби козацького провiдника отруiли поляки: «Деякi, правда, уперто твердять, що то поляки, не маючи сили iнакше Хмельницького умертвити, вирiшили його отруiти. А вчинили те так. Намовили якось родовитого юнака притворитись, нiби вiн хоче одружитися на дочцi Хмельницького. Той погодився, поiхав у Чигирин i одружився. А в день вiд’iзду, коли Хмельницький випроводжав молоде подружжя, пiднiс своему тестю фiлiжанку горiлки (а туди всипав яд, що уповiльнено дiе) i запропонував випити за здоров’я своеi панни. І сам випив чарку, налиту iз схожоi пляшки. Та йому, що випив неотруену горiлку, нiчого не сталося, а нещасний Хмельницький вiд цiеi проклятоi прихильностi втратив життя. Цьому можна повiрити, оскiльки пiсля смертi тестя, цей пiдступний зять нiколи не показувався на Украiнi».[139 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 921.] Виглядае ця легенда не дуже правдоподiбно. Лiтописець не називае iменi пiдступного зятя, нi дочки Хмельницького, на якiй той одружився.

Певно, Грабянка не сприймав того, що такий героiчний чоловiк, як Хмельницький, помирае своею смертю в лiжку вiд хвороби. Отруення хоч якось виправдовуе цю ситуацiю. І, звiсно, воно подаеться як злочин його найбiльших ворогiв – полякiв.

Означенi мiфологеми Грабянки (козаки – мужнi й справедливi люди, якi не коряться гнобителям i прагнуть свободи; Хмельницький – головний козацький герой, втiлення найкращих рис козацтва; поляки – найбiльшi вороги козакiв; росiяни, власне московiти, – друзi й покровителi козацтва) набули не лише значного поширення в украiнськiй лiтературi, а стали в нiй, в силу певних обставин, домiнуючими.



Хмельницький у Грабянки – неперевершений вiйськовий дiяч, полiтик, дипломат. Всi його наступники не йдуть iз ним у порiвняння. Пiсля Хмельницького козацькi гетьмани, про якi говорить лiтописець, постають не як героi, а як антигероi. Лише про деяких козацьких старшин вiн говорить з повагою. Зокрема, про Якима Сомка. Останнiй представлений як вiрний послiдовник Хмельницького, «вождь хоробрий i в справах вiйськових тямущий».


Домiнування цих мiфологем забезпечувалося великою популярнiстю Лiтопису Грабянки. У XVIII ст. твiр активно переписували й читали. На сьогоднiшнiй день зберiгаеться 63 списки лiтопису. Але iх могло бути й бiльше. Окрiм того, на основi зазначеного твору був укладений «Короткий опис Малоросii». Зберiглося 34 його списки.[140 - Бовгиря А. Козацьке iсторiописання в рукописнiй традицii XVIII ст. – К., 2010. – С. 298–303.] Цей твiр у 1777 р. був надрукований у Петербурзi Василем Рубаном пiд редакцiею канцлера Олександра Безбородька.[141 - Краткая летопись Малая России. – СПб., 1777.] Вперше Лiтопис Грабянки опублiкували в 1793 р. у журналi Федора Туманського «Российский магазин». Правда, це видання швидко стало бiблiографiчною рiдкiстю. У 1853 р. лiтопис видала Киiвська Тимчасова комiсiя для розбору древнiх актiв.[142 - Летопись Гадячского полковника Григория Грабянки. – К., 1854.] За часiв незалежностi Украiни, у 1992 р., твiр опублiкували в перекладi сучасною украiнською мовою великим накладом.[143 - Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки / пер. iз староукраiнськоi Р. Івченка. – К., 1992.] Вiн став популярною лектурою, до якоi часто апелювали як iсторики-професiонали, так i любителi козацькоi старовини.

Лiтопис Грабянки справив вплив на створення найбiльшого козацького лiтописного наративу – Лiтопису Самiйла Величка, а також на вiдому «Історiю русiв». Вiдчутнi його впливи на украiнське iсторiописання ХІХ ст. Уже у XVIII ст. iдеi та сюжети Лiтопису Грабянки озвучувалися в поетичних творах, пiзнiше, у ХІХ i ХХ ст., – у прозових художньо-лiтературних творах. Саме цей твiр став своерiдною «Бiблiею» украiнськоi козацькоi мiфологii. І на основi цiеi «Бiблii» творився украiнський образ Хмельницького.






Самiйло Величко






Лiтопис Самiйла Величка



Лiтопис Самiйла Величка[144 - Величко С. В. Лiтопис. / пер. з книжноi укр. мови; вступ. стаття, комент. В. О. Шевчука; вiдп. ред. О. В. Мишанич. – К., 1991. – Т. 1–2.] е твором загадковим, як i, зрештою, особа автора. Першi згадки про себе Величко вiдносить до 1690 р. Тодi вiн, за його ж словами, служив у Василя Кочубея, що був писарем при гетьманi Іванi Мазепi. Напевно, Величко походив iз козацького середовища. Служба в канцелярii вимагала вiд нього належноi освiти. Тому вiн мiг навчатися в Киево-Могилянськiй академii. Перебуваючи на службi у Кочубея, Величко, iмовiрно, був посвячений у рiзнi державнi справи.

Важко сказати, чи писав вiн лiтопис на замовлення свого пана, чи це була його власна iнiцiатива. Певно, цю роботу Величко вiд свого патрона не приховував. Пiсля страти Кочубея лiтописець теж зазнав покарань i пережив кiлькарiчний арешт. З 1715 р. перебував при дворi сина свого колишнього покровителя. Там, на Полтавщинi, у селах Диканька й Жуки, вiн дописував лiтопис.[145 - Шевчук В. Лiтопис Самiйла Величка // Його ж. Муза роксоланська. – Кн. друга. – С. 470–472.]

На титульнiй сторiнцi лiтопису зазначена дата – 1720 рiк. Очевидно, саме тодi Величко почав працювати над твором. Лiтопис описуе подii, що вiдбувалися з 1648 по 1700 рiк. Оригiнальна назва твору звучить так – «Сказання про вiйну козацьку з поляками, що через Зiновiя Богдана Хмельницького, Гетьмана вiйськ запорiзьких, вiсiм лiт точилася, а близько дванадцяти лiт тяглася з iншими державами у полякiв, якою вiн, Хмельницький, при всесильнiй Божiй помочi, з козаками i татарами з тяжкого лядського iга вибився i пiд великодержавне, пресвiтлого монарха росiйського Олексiя Михайловича володiння добровiльно пiддався. Вiд авторiв: нiмецького Самуiла Пуфендорфiя, козацького Самуiла Зорки i польського Самуiла Твардовського, який описав ту вiйну вiршами у своiй книзi «Вiйна домова» названiй. Нинi ж коротко стилем iсторичним i нарiччям малоросiйським, оправлено й написано стараннями Самоiла Величка, колись канцеляриста вiйська запорiзького, в селi Жуках, повiту полтавського, року 1720».

Лiтописець вказуе, що при написаннi свого твору широко використовував працi iнших авторiв, iмена яких вiн вказав у назвi твору: «Багато дечого я взнав… вiд вiршованоi книги Самуiла Твардовського, яка мае назву «Вiйна домова», – вона була надрукована в Калiшi 1681 року. Скористався я книгою нiмецького iсторика Самуiла Пуфендорфiя[146 - Про Самуiла фон Пуфендорфа див.: Кулинич І. М. Пуфендорф Cамуель фон // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2012. – Т. 9. – С. 66.] (ii переклали з латини на росiйську мову й видрукували в стольному мiстi Санкт-Петербурзi 1718 року), а також дiарiушем Самуiла Зорки, секретаря Хмельницького… Однак i в людських розповiдях, i в лiтописаннях я побачив розбiжностi i був непевний, не знаючи, хто з тих iсторикiв мав рацiю, а хто нi».[147 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 214.] Словом, Величко нiби намагався розiбратися з доступним йому iсторичним матерiалом, видiлити з нього зерно правди.

Згаданий Самуель Пуфендорф бiльш знаний як юрист, нiж iсторик. Саме вiн вважаеться автором концепцii правовоi держави. Його твори були популярними серед украiнських iнтелектуалiв кiнця XVII – початку XVIII ст. Йому також належить фундаментальна робота iз загальноi iсторii. Певно, вона служила для Величка зразком. Схоже, вiн прагнув створити фундаментальний та об’емний iсторичний наратив, дорiвнявшись до Пуфендорфа.

Із назви роботи видно, що iсторiософiя Величка мало чим рiзниться вiд iсторiософii Грабянки. Тут так само звертаеться велика увага на дiяння Хмельницького. У заслугу гетьману ставиться звiльнення вiд полякiв i те, що вiн пiдпорядкував козакiв московському царю.

Перший том лiтопису – значною мiрою парафраза поеми Твардовського «Вiйна домова». Використовуючи матерiал цього твору, Величко намагався дати йому свое прокозацьке трактування. Вiн писав: «Я брав те, що повiдане в книзi Твардовського стислим, мережаним i заплутаним вiршем (про це й сам автор свiдчить в останнiй своiй книзi) й, оминаючи панегiричний та поетичний непотрiб, що належить знати тiльки пiдлiткам, виводив (тримаючись, як слiпий плоту) лише вiйськовi дii. Я змiнював у деяких мiсцях змiст Твардовського (через вiршову труднiсть), але дуже не набагато».[148 - Там само.]






Самуель Пуфендорф



Другим важливим джерелом свого твору Величко називае дiарiуш (щоденник) Самiйла Зорки. Щодо цього твору, який не дiйшов до нас, виникае чимало питань. Величко пише, нiби Зорка був одним iз писарiв на Сiчi в той час, коли туди втiк Богдан Хмельницький. Мовляв, цей чоловiк був при гетьманi секретарем з того часу аж до його смертi. «Отой Зорка, – пише Величко, – протягом усiеi козацько-польськоi вiйни лишався за писаря й секретаря при Хмельницькому, про всi розмови й учинки достеменно знав i все це просторо й досконало описав у своему дiарiушi».[149 - Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 232.] Отже, цей твiр подавався як надзвичайно цiнне джерело. «Крiм того, – зазначав Величко, – в дiарiушi Самуiла Зорки були ретельно викладенi листи Хмельницького про тодiшнi справи i подii, кореспонденцiя до iноземних монархiв i володарiв, але я iх, хоч i вельми вони потрiбнi, не переписував: одне, що намагався оповiдати короткослiвно…»[150 - Там само.]



Лiтопис Величка не зберiгся в повному об’емi – окремi його фрагменти не дiйшли до нас. Є два томи цiеi грандiозноi працi. При цьому перший том, у якому описуються подii 1648–1659 рр., значно пошкоджений. Не вистачае окремих фрагментiв за 1648, 1649, 1650, 1651 та 1652 роки. Другий том, що охоплюе перiод 1660–1700 рр., зберiгся краще, однак уриваеться на пiвсловi.


Сам же Величко подае дiарiуш Зорки як головне свое джерело: «Правдивого ж викладу iсторii та вiйськових подiй я не порушував, а коли чого не було в Твардовського, те докладав iз Зорки та iнших козацьких лiтописiв. А чого не було в Зорки, те додавав iз Твардовського. Пуфендорфiй же, як далекий вiд Малоi Росii iсторик, описав ту вiйну Хмельницького дуже коротко».[151 - Там само. – С. 214–215.]

Насторожуе те, що немае нiяких документальних свiдчень нi про Самуiла Зорку, нi про Івана Биховця та його сина, Сильвестра, через яких нiби зазначений щоденник потрапив до Величка. Самi ж документи, якi були взятi iз дiарiуша Зорки, виглядають неправдоподiбно. На думку дослiдникiв, це фальсифiкати, а зазначений щоденник – мiстифiкацiя самого Величка, з допомогою якоi вiн здiйснював прокозацьку iнтерпретацiю iсторичного матерiалу, прикриваючись «документальними свiдченнями».[152 - Ісiченко І. Історiя украiнськоi лiтератури: епоха бароко XVII–XVIII ст. – С. 287.]

Говорячи про руiну Украiни, як i деякi украiнськi автори другоi половини XVII ст., Величко приходить до висновку, що причиною цього е гнiв, незгода, властолюбство, заздрiсть, ворожнеча, чвари з кровопролиттям та iншi «непотребства». Вони гублять «козацько-руський народ», який е простодушним та добросердним. Через це, звучить його гiрке пророцтво, впаде козацька Украiна, наче стародавнiй Вавилон.

Величко, як Грабянка i Самовидець, в тому самому ключi говорить про причини Хмельниччини – це переслiдування за вiру й рiзноманiтнi соцiальнi та економiчнi утиски козакiв. Особливу увагу козацький лiтописець звертае на iсторiю про наiзд Чаплинського на хутiр Суботiв, а також на легенду про те, що нiби король Владислав дав козакам грамоту про вольностi, а ii приховав Барабаш i що Хмельницький викрав у нього цю грамоту.

Будучи козацьким репрезентантом, Величко все ж критично ставився до козацькоi верхiвки. До того ж цей критицизм бiльший, нiж у Грабянки. Критикуе лiтописець також полковникiв, у дiяльностi яких бачить прагнення до влади й користолюбство, вiдсутнiсть турботи про загальне добро. Цi люди прагнуть передати привiлеi своiм дiтям. Звiдси iхня енергiя до нагромадження багатств, до звеличення себе й своеi родини.

Для Величка, як i для Грабянки, iснуе один великий козацький герой – Богдан Хмельницький. Вiн нiби виняток iз правила. Величко в панегiричному планi зображуе постать цього дiяча. Називае його другим Мойсеем, який визволив Украiну вiд польського ярма. У творi наводиться промова, яку нiби виголосив Самiйло Зорка пiд час поховання великого гетьмана i яка мае ознаки погребових промов з метафоричними образами й патетичною риторикою. Зорка говорить, що саме за Хмельницького Мала Русь «могла жити довгi лiта при щасливих успiхах», тодi не вмирали «оживленi старожитнi права й вольностi украiнськi та цiлого Запорозького вiйська». Наголошуеться на вiйськових успiхах гетьмана: вiд «гарматного й мушкетного грому не лише тремтiла ясносвiтна старожитнiх вандалiв Сармацiя i обидва береги бурхливого Евскiнопонту зi своiми мiцними замками й фортецями».[153 - Ісiченко І. Історiя украiнськоi лiтератури: епоха бароко XVII–XVIII ст. – С. 320–321.]





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/petro-kraluk/bogdan-hmelnickiy-legenda-i-ludina/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Монографiя Миколи Костомарова «Богдан Хмельницький» за життя автора видавалася чотири рази. У 1857 р. вона почала друкуватися в часописi «Отечественные записки». У 1859 р. вийшла окремою книгою в двох томах. Трете видання (вже в трьох томах) побачило свiт у 1870 р. Останне, четверте, видання вийшло в 1884 р.




2


Див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т. 8; К., 1996. – Т. 9, кн. 1; К., 1997. – Т. 9, кн. 2.




3


Див.: Мерiме П. Богдан Хмельницький / пер. з франц: С. Буда, Я. Кравець та iн.; передмова та примiтки: Н. М. Горяча; коментарi: Є. В. Вдовиченко; iлюстрацii: Б. П. Бублик. – Харкiв, 2004.




4


Сюндюклв І. Проспер Мерiме – украiнознавець: до 200-рiччя вiд дня народження видатного французького письменника // День. – 2003. – 27 вересня.




5


Мерiме П. Богдан Хмельницький / пер. з франц. Я. Кравця // Історичнi постатi Украiни. – Одеса, 1993. – С. 65.




6


Про Костянтина Данькевича див.: Михайлов М. Костянтин Данькевич. – К., 1974.




7


Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Богдан-Зиновiй_Хмельницький_(фiльм); https://www. youtubecom/watch?v=29GwAWO8t9k.




8


Див.: https://uk. wikipedia.org/wiki/Гетьман_(фiльм); http://kino.net.ua/film/397.




9


Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вогнем_i_мечем_(фiльм); https://www.youtube.com/ watch?v=PkwFpjpMXoM.




10


Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Украiна. _Становлення_нацii.




11


Про вшанування пам’ятi Богдана Хмельницького див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/ Богдан_Хмельницький.




12


Див.: http://chigirinzapovidnyk.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=85: 2012-02-27-14-37-50&catid=62:2012-02-09-08-33-39&Itemid=86.




13


Див.: https://uk.wikipedia.org/wiki/Вулиця_Богдана_Хмельницького.




14


Див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Проспект_Богдана_Хмельницкого.




15


Вирський Д. С., Вортман Д. Я. Переяслав-Хмельницький // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2011. – Т. 8. – С. 149.




16


Див.: Єсюнiн С. Мiсто Хмельницький: iсторiя, подii, факти. – Хмельницький, 2008.




17


Див.: http://nadpsu.edu.ua/.




18


Див.: http://cdu.edu.ua/.




19


Див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Ульяновское_высшее_военно-техническое_училище.




20


Див.: http://www.mondvor.narod.ru/OHmel. html.




21


Постанова Верховноi Ради Украiни «Про заснування ордена Богдана Хмельницького» // Вiдомостi Верховноi Ради Украiни. – 1995. – № 19. – С. 139.




22


Див.: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/300/2008?test=4/UMfPEGznhhFmF.Zixg3Ib2HdlW YsFggkRbI1c.




23


Текст панегiричних вiршiв, поданих у козацькому реестрi, див.: Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 2. – С. 1523–1526.




24


Про Йоахима Єрлича див.: Тесленко І. А. Родинний клан Єрличiв // Соцiум: альманах соцiальноi iсторii. – К., 2004. – Вип. 4. – С. 135–188; Яковенко Н. Дзеркало iдентичностi: дослiдження з iсторii уявлень та iдей в Украiнi XVI – початку XVIII столiття. – К., 2012. – С. 63 – 104.




25


Оригiнал-автограф «Лiтописця…» у ХІХ ст. зберiгався в зiбраннi польського iсторика Я.-Б. Альбертрандi. Ця копiя загинула пiд час Першоi свiтовоi вiйни у Ростовi-на-Дону разом з рештою рукописiв Бiблiотеки Варшавського унiверситету, якi були туди евакуйованi. У 1853 р. незначнi фрагменти першоi частини й другу частину твору з цього рукопису опублiкували. Див.: Latopisiec albo kroniczka Joachima Jerlicza z rekopisu wydal K. Wl. Wоjcicki. – Т. 1–2. – Petersburg, 1853. Ще один примiрник твору, який Михайло Возняк вважав за автограф Єрлича i з якого вiн опублiкував вiршованi вставки, зберiгався в Бiблiотецi Ординацii Красiнських у Варшавi, яка згорiла пiд час бомбардувань у 1944 р. Див. публiкацiю М. Возняка: Возняк М. Украiнськi пiснi й польськi вiршi iз «Лiтописця» Єрлича // Записки Наукового Товариства iменi Шевченка. – Львiв, 1931. – Т. CLI. У 1916 р. вiдомий украiнський археограф Орест Левицький пiдготував пам’ятку до видання в серii «Южнорусских летописей». Але пiдготовлене видання не було розтиражоване. Єдиний збережений примiрник його верстки знаходиться в архiвi Інституту iсторii Украiни НАН Украiни.




26


Пiсня про пана Потоцького… // Слово многоцiнне. – К., 2006. – Кн. 3. – С. 500–502.




27


Про Жовтоводинську битву // Слово многоцiнне. – Кн. 3. – С. 498–499.




28


Про це бiльш детальнiше див: Франко І. Жидiвськi погроми лiтом 1648 р. // Його ж. Зiбрання творiв: у п’ятдесяти томах. – К., 1985. – Т. 43. – С. 171–193.




29


Наiма М. Гюсейновi городи у витягу iсторiй iз заходу та сходу / пер. з осман. – тур. О. Галенка та О. Кульчинського. – К., 2016. – С. 149.




30


Дума козацька // Слово многоцiнне. – Кн. 3. – С. 503–506.




31


Про це бiльш детальнiше див.: Туранли Ф. Козацька доба iсторii Украiни в осман. – тур. писемних джерелах (друга половина (друга половина XVI – перша чверть XVIII столiття). – К., 2016. – С. 234–285.




32


Про митрополита Йоасафа див.: Плохiй С. Наливайкова вiра: Козацтво та релiгiя в ранньомодернiй Украiнi. – Вид. друге, виправлене. – К., 2006. – С. 323–325; а також: Митрополит Йоасаф Корiнфський та Украiна // http://www.litopys.com.ua/encyclopedia/vidatn-storichn- postat-kultura-osv-ta-arkh-tektura/mitropolit-yoasaf-kor-nfskiy-ta-ukra-na/




33


Про Якова Сушу див.: Pawlak W. Jakub Susza – zapomniany swiadek i historiograf bitwy pod Beresteczkiem // Wojny, bitwy i potyczki w kulturze staropolskiej / red. W. Pawlak, M. Piskala. – Wars., 2011. – S. 211–235.




34


Цит. за: Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури. – 2-е вид., виправлене. – Львiв, 1994. – Кн. друга. – С. 469.




35


Цит. за: Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури. – 2-е вид., виправлене. – Кн. друга. – С. 468.




36


Там само. – С. 483.




37


Див.: Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Вид. друге. – К., 1971.




38


Див.: Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Вид. друге. – С. 13–17.




39


Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури. – 2-е вид., виправлене. – Кн. друга. – С. 365.




40


Бевзо О. А. Львiвський лiтопис i Острозький лiтописець: джерелознавче дослiдження. – Вид. друге. – С. 121.




41


Там само. – С. 122




42


Там само. – С. 123




43


Твори Феодосiя Софоновича див.: Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – К., 1992; Феодосiй (Софонович). Виклад о Церквi святiй / упоряд. о. Юрiй Мицик. – К., 2002.




44


Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – С. 228.




45


Там само.




46


Там само. – С. 229.




47


Там само. – С. 229.




48


Софонович Ф. Хронiка з лiтописцiв стародавнiх. – С. 230.




49


Про Йоахима Пасторiя див.: Мицик Ю. А. Пасторiй Йоахим // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 8. – С. 87.




50


Pastorio І. Bellum scythico cosacicum, seu de coniuratione Tartarorum, Cosacorum ey plebis Russicae contra Regnum Poloniae ab invictissimo Poloniae et Sveciae rege Joanno Casimiro… – Gedani, 1652.




51


Про соцiнiанство на украiнських землях див.: Історiя релiгii в Украiнi. – К., 2002. – Т. 5. – С. 52–94.




52


Про Юрiя Немирича див.: Брик М. Юрiй Немирич на тлi iсторii Украiни. – Лоссер, 1974; Stanislaw Kot. Jerzy Niemirycz – w 300-lecie Ugody Hadziackiej. – Paryz: 1960.




53


Pastorio І. Bellum scythico cosacicum, seu de coniuratione Tartarorum, Cosacorum ey plebis Russicae contra Regnum Poloniae ab invictissimo Poloniae et Sveciae rege Joanno Casimiro… – Р. 5–7.




54


Pastorio І. Historiae Polonae pars prior de Vladislav IV Regis extremis, secutoq; inde interregno, et Joannis Casimiri Electione ac Coronatione. – Gedani, 1680. – Р. 31–35.




55


Про Самiйла Твардовського та його твiр див.: Тарасенко І. Ю. «Wojna Domowa» польського хронiста С. Твардовського як iсторичне джерело та пам’яткa iсторичноi думки. – К., 2011; Kaczmarek M. Epicki ksztalt poematоw historycznych Samuela Twardowskiego. – Wroclaw – Warszawa – Krakоw – Gdansk, 1972.




56


Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, Moskwa… przez lat dwanascie toczaca sie dotad. – Krakоw, 1660.




57


Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, z Moskwa, potym Szwedami i z Wegry przez lat dwanascie za panowania… Jana Kaziemierza… Na cztery podzielona ksiegi… Opus posthumum. – Kalisz, 1681.




58


Twardowski S. Wojna domowa z Kozaki i Tatary, z Moskwa, potym Szwedami i z Wegry przez lat dwanascie za panowania… Jana Kaziemierza… Na cztery podzielona ksiegi… Opus posthumum. – Kalisz, 1681. – S. 5–6.




59


Про цi подii та iхнiй контекст див.: Кралюк П. Козацька мiфологiя Украiни: творцi та епiгони. – Харкiв: Фолiо, 2016. – С. 60–63.




60


Про Веспасiана Коховського див.: Герасименко Н. О. Коховський Веспасiан // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – Т. 5. – С. 244.




61


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: у 11 т., 12 кн. – Т. 8, ч. ІІ. – С. 204.




62


Kochowski W. Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV Climacteres. Climacter primus. – Cracoviae, 1683.




63


Ibid. – P. 19–25.




64


Про Івана Барабаша див.: Срезневский И. Иван Барабаш, малороссийский гетман // Московский наблюдатель. – 1835. – Ч. I. – С. 597–611.




65


Kochowski W. Annalium Poloniae ab obitu Vladislai IV Climacteres. Climacter primus. – Р. 27–28.




66


Grondski S. Historia belli cosacco-polonici… – Pestini, 1789.




67


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 8, кн. 2. – С. 204.




68


Франко І. Хмельниччина: (думи, пiснi та вiршi) // Його ж. Зiбрання творiв: у п’ятидесяти томах. – К., 1986. – Т. 43. – С. 77–84. (Звiдси ми черпаемо iнформацiю про твiр Грондського).




69


Франко І. Хмельниччина: (думи, пiснi та вiршi) // Його ж. Зiбрання творiв: у п’ятидесяти томах. – К., 1986. – Т. 43. – С. 81–82.




70


Станiславський В. В. Вiмiна Альберто // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2003. – Т. 1. – С. 565.




71


Vimina A. Historia delle gverre civili di Polonia… – Venetia, 1671.




72


Ibid. – P. 6–7.




73


Ibid. – P. 3–4.




74


Грушевський М. Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 9, кн. 1. – С. 48–51.




75


Шевалье П. Історiя вiйни козакiв проти Польщi / пер. з франц. Ю. І. Назаренка. – К., 1993. – С. 21.




76


Шевалье П. Історiя вiйни козакiв проти Польщi / пер. з франц. Ю. І. Назаренка. – С. 74.




77


Там само. – С. 75.




78


Шевалье П. Історiя вiйни козакiв проти Польщi / пер. з франц. Ю. І. Назаренка. – С. 76.




79


Там само.




80


Див.: Шкрiбляк М. «Церковний Переяслав» на тлi унiйних колiзiй i полiтично-iдеологiчних стратегiй ранньомодерноi Украiни-Руси. – Чернiвцi, 2015.




81


Про Інокентiя Гiзеля див: Сумцов Н. Ф. Иннокентий Гизель: К истории южнорусской литературы XVII ст. // Киевская старина. – 1884. – № 10; Гiзель І. Вибранi твори: у 3-х томах. – К., 2010. – Т. ІІІ.




82


Гiзель І. Мир з Богом чоловiку… // Його ж. Вибранi твори: у 3-х томах. – К.; Львiв, 2012. – Т. І. – С. 71.




83


Див.: І. В. Жиленко. Синопсис Киiвський // Лаврський альманах / ред. рада: В. М. Колпакова (вiдп. ред.) та iн. – К., 2002. – Спецвип. 2: Синопсис Киiвський. У вказанiй монографii поданий текст «Синопсиса».




84


Мечта о русском единстве. Киевский синопсис (1674). – М., 2006; Пештич С. Л. «Синопсис» как историческое произведение // Труды Отдела древнерусской литературы. – М.; Л., 1958. – Т. XV. – С. 284–298.




85


Про Лазаря Барановича див.: Горська Н. Д. Образ Ісуса Христа у проповiдях Лазаря Барановича // Образ Христа в украiнськiй культурi. – К., 2001; Довга Л. До питання про напрямки i перспективи дослiдження украiнських недiльних проповiдей XVII ст. // Дiалог культур II. Св. Письмо в украiнських пам’ятках. – К., 1999; Радишевський Р. П. Бароковий консептизм поезii Барановича // Украiнське лiтературне бароко. – К., 1987; Сумцов Н. Ф. K истории южно-русской литературы XVII в. Лазарь Баранович. – Xарьков, 1885; Чорна Л. С. Проблема оновлення суспiльства у фiлософii Л. Барановича // Philosophia Prima: метафiзичнi питання. – К., 1998; Хижняк З. Баранович // Киево-Могилянська академiя в iменах. – С. 59–60; Шевченко В. Нарис фiлософськоi думки Чернiгово-Сiверщини (XI – початок XVIII ст.). – К., 1999; Шевченко В. І. Фiлософська зоря Лазаря Барановича. – К., 2001.




86


Баранович Л. Свiт стрясають грози на людськii сльози // Слово многоцiнне. – К., 2006. – Кн. 2. – С. 307–308.




87


Його ж. Якими бували русь i поляки // Украiна. Антологiя пам’яток державотворення Х – ХХ ст. – К., 2008. – Т. ІІІ. – С. 354.




88


Про Павла Халебського див.: Павел Алепскiй, архидiаконъ патрiарха Макарiя // Сборникъ матерiаловъ для исторической топографiи Кiева и его окрестностей (ред. В. Антонович, Ф. Терновський). – К., 1874. – С. 56–91; Жарких М. І. Павло Халебський // http://www.m-zharkikh. name/uk/ History/PaulOfAleppo.html.




89


Горобець В. «Волимо царя схiдного…» Украiнський Гетьманат та росiйська династiя до i пiсля Переяслава. – К., 2007. – С. 26–27.




90


Павло Халебський. Украiна – земля козакiв. – К., 2008. – С. 26–27.




91


Там само. – С. 39–40.




92


Павло Халебський. Украiна – земля козакiв. – С. 47.




93


Див.: Андрусяк Н. До питання про авторство Лiтопису Самовидця // Записки Наукового товариства iм. Шевченка. – Львiв, 1928. – Т. CXLX; Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – К., 1971.




94


Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 45.




95


Там само. – С. 51.




96


Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 46.




97


Там само.




98


Там само. – С. 47.




99


Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 47–48.




100


Там само. – С. 47.




101


Там само. – С. 51, також див.: С. 57.




102


Там само. – С. 52.




103


Там само.




104


Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 53.




105


Там само.




106


Там само. – С. 54.




107


Там само. – С. 58–59.




108


Там само. – С. 59.




109


Там само. – С. 60.




110


Лiтопис Самовидця / пiдг. Я. І. Дзира. – С. 64.




111


Там само. – С. 67.




112


Там само. – С. 282.




113


Лiтопис Грабянки та про його автора див.: Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки / пер. зi староукр. Р. Г. Іванченка. – К., 1992; Возняк М. Історiя украiнськоi лiтератури: у двох книгах. – Кн. друга. – С. 371–374; Луценко Ю. Григорiй Грабянка i його лiтопис // Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 3–9; Шевчук В. Лiтопис Григорiя Грабянки // Його ж. Муза роксоланська. – К., 2004. – Кн. друга. – С. 434–445.




114


Шевчук В. Образ Хмельницького в данiй украiнськiй лiтературi // Його ж. Муза роксоланська. – Кн. друга. – С. 93.




115


Там само. – С. 98.




116


Ісiченко І. Історiя украiнськоi лiтератури: Епоха бароко XVIІ – XVIIІ ст. – Львiв; Киiв; Харкiв, 2011. – С. 289.




117


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – К., 2006. – С. 878.




118


Там само.




119


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 883.




120


Там само. – С. 886.




121


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 886–887.




122


Там само. – С. 887.




123


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 887.




124


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 889.




125


Хмельницький та Барабаш // Украiнськi народнi думи та iсторичнi пiснi. – К., 1955. – С. 94–98.




126


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 889.




127


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 891.




128


Там само. – С. 893.




129


Там само. – С. 894–895.




130


Там само. – С. 895.




131


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 895–896.




132


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 897.




133


Там само. – С. 898.




134


Там само. – С. 901.




135


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 902.




136


Там само. – С. 907.




137


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 913.




138


Там само. – С. 921.




139


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 921.




140


Бовгиря А. Козацьке iсторiописання в рукописнiй традицii XVIII ст. – К., 2010. – С. 298–303.




141


Краткая летопись Малая России. – СПб., 1777.




142


Летопись Гадячского полковника Григория Грабянки. – К., 1854.




143


Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки / пер. iз староукраiнськоi Р. Івченка. – К., 1992.




144


Величко С. В. Лiтопис. / пер. з книжноi укр. мови; вступ. стаття, комент. В. О. Шевчука; вiдп. ред. О. В. Мишанич. – К., 1991. – Т. 1–2.




145


Шевчук В. Лiтопис Самiйла Величка // Його ж. Муза роксоланська. – Кн. друга. – С. 470–472.




146


Про Самуiла фон Пуфендорфа див.: Кулинич І. М. Пуфендорф Cамуель фон // Енциклопедiя iсторii Украiни: у 10 т. – К., 2012. – Т. 9. – С. 66.




147


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 214.




148


Там само.




149


Збiрник козацьких лiтописiв: Густинський, Самiйла Величка, Грабянки. – С. 232.




150


Там само.




151


Там само. – С. 214–215.




152


Ісiченко І. Історiя украiнськоi лiтератури: епоха бароко XVII–XVIII ст. – С. 287.




153


Ісiченко І. Історiя украiнськоi лiтератури: епоха бароко XVII–XVIII ст. – С. 320–321.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения